Чи знаєш ти, мій допитливий друже, чому ворони такі чорні і крикливі? А чому у слона такі великі вуха? Не знаєш? Ось зараз я тобі про це розповім.
Колись-заколись, коли звірі розмовляли і поводились точнісінько, як люди, у слонів були акуратні маленькі вушка, а ворони пишалися своїм чудовим яскравим оперенням. Так мало бути завжди, але... У том-то і справа, що завжди відбувається щось, що порушує усталений розпорядок.
Тож одним чудовим ранком маленьке Слоненятко вирішило спробувати, які цигарки бувають на смак. Воно сховалося у верболозових кущах, запалило цигарку і замилувалося. Йому сподобалося спостерігати, як з хобота повільно випливають сиві коліщатка диму. Напевно, довго б милувалося Слоненятко їх ажуровим плетінням, якби не Розумний Мураха.
Мураха біг до мурашника з якихось невідкладних справ, але побачив дим і вирішив поцікавитися: чи не почалася, борони Боже, лісової пожежа. І, замість пожежі, побачив Слоненятко, яке уважно спостерігало за коліщатка диму.
– Що ти робиш? – здивовано запитав Мураха.
– Палю, – поважно відповіло Слоненятко.
– Це шкідливо. Особливо для дітей, – суворо попередив Мураха.
– Проте цікаво, – уперто махнуло хоботом Слоненятко. – І взагалі... Я в тисячу разів більший за тебе. Тому порад такої дрібноти слухати не бажаю.
І Слоненятко випустило з хобота густу хмару диму.
– Нехай я маленький на зріст, але старший тебе за віком, – похитав головою Розумний Мураха. – А до зауважень дорослих треба прислухатися. Ось зараз мені здається, що по комусь із нас хлудина плаче. І ще знаю, що цей хтось – не я.
У цей час повз наших співрозмовників летіла Ворона. Її яскраве пір'я так зблискувало на сонці, – аж в очах мигкотіло. Ворона поспішала додому – полосувати поцупленим десь шматочком сиру і тому навкруги дивитися їй було ніколи. (Ти, мій допитливий друже, звичайно ж, завжди уважний і обережний. Особливо на вулиці, чи не так?). На жаль! Мрійливо посміхаючись своїм думкам, Ворона влетіла в ту саму густу хмару диму, котру створило вперте Слоненятко.
Ворона вдихнула раз, другий і... втратила свідомість, а її різнокольорове пір'ячко миттєво задимилися і почорніли. Злякавшись, Слоненятко кинуло цигарку, схопило Ворону і почало робити їй штучне дихання. Ворона не подавала жодних ознак життя.
– Мурахо, дорогесеньке, – почало благати Слоненятко, – біжи по лікаря! Або поклич моїх батьків. Нехай вони принесуть якісь ліки.
Звичайно, Розумний Мураха привів Слона, Слониху і лікаря – Вченого Марабу. Але ж... Як не бився лікар, як не клопоталися Слон та Слониха, Ворона залишалася чорною. Окрім того, відтепер вона втратила можливість розмовляти. Єдине, що вона змогла сказати, це слова: «Украв! Украв! Кар-раул!»
Вчений Марабу відкланявся і відбув у важливих і вчених справах. Засмучені батьки-слони надерли вуха неслухняному Слоненяткові. Вуха розпухли і стали схожі на маленькі парасольки. Такими вони залишилися назавжди.
Перелякане Слоненятко дало обіцянку батькам: «Ніколи навіть і дивитися на ті жахливі цигарки не буду, чесне слоняче!», а Ворона...
Так і літають з тих часів ворони і, побачивши маленького неслухняного курця, б'ють на сполох: «Кар-раул! Кар-раул!».
Та ви самі послухайте, чуєте?