Давним-давно жив собі добрий, роботящий селянин із жінкою й сином. Та сталося так, що селянин занедужав і вже не міг працювати. Ніде було взяти грошей. Пішла селянинова жінка до сусіда – чоловіка багатого, але злого й немилосердного на вдачу.
– Я дам вам грошей, тільки з умовою,– каже багатій.
– З якою?
– Я вам – гроші, а ви мені – дім і город.
Жінка гірко заплакала.
– А коли підросте ваш син,– вів далі багатій,– хай іде до мене в найми. Ну, то бери мерщій гроші, поки я не передумав!
Що робити біднякам? Продали вони багатієві дім та город...
Але грошей вистачило ненадовго.
Якось уранці каже бідний селянин багатому сусідові:
– Ми домовлялися, що, коли виросте мій син, ти забереш його до себе.
– Заберу, якщо він здоровий та дужий.
– Завтра я приведу його до тебе, і ти сам побачиш, який він здоровий та дужий.
Другого дня привів селянин сина до багатія.
– Як тебе звати? – спитав той.
– Ламброс.
– Бачиш он те височенне дерево? Чи можеш ти вирвати його з корінням?
– Можу,– впевнено відповів парубок.
Схопив він дерево за стовбур, сіпнув і вирвав його з корінням.
– Гарний парубок! – вигукнув багатій.– Я його беру.
Другого дня він послав парубка в поле косити траву. Але це для Ламброса була не робота, а забава. Викосив він траву та й пішов обідати Наймичка поставила на стіл горщик картоплі, миску риби. Сама ж пішла кликати інших робітників до столу.
А Ламброс тим часом умолов дві хлібини й виїв усе, що було в горщику та мисці. Дізнався про це хазяїн, розсердився й нагримав на Ламброса. Потім послав його обмолочувати жито. Парубок відламав добру гілляку і так уперіщив нею по снопах, що все зерно відразу осипалося. Хазяїн радіє – гарного має наймита. Та коли Ламброс пішов вечеряти, йому нічого не подали.
– Ти з’їв в обід харчів за чотири душі,– сказав хазяїн.
– Але ж я робив за чотирнадцятьох,– відповів Ламброс.– Я хочу
їсти!
– Тоді пострибай,– каже хазяїн,– може, й голод пройде
Минув іще тиждень.
– Що ти хочеш за свою працю? – питає хазяїн.
– Нічого,– відповідає Ламброс,– навіть вам можу дещо дати, якщо, звичайно, схочете.
– А що?
– Не скажу, скоро самі побачите.
– Ну й дива! Виходить, я маю такого гарного парубка, який за свою роботу ще й мені платитиме?!
Справді, Ламброс працював ціле літо на садибі хазяїна: звіз усе зерно до комори, зібрав кукурудзу, бавовну, виноград, продав помідори й кавуни. А щоразу в обід чи вечерю йому давали менше й менше їсти.
Коли скінчилися літні роботи, хазяїн питає Ламброса:
– Ти обіцяв мені щось дати, то чи не віддаси зараз – адже роботу свою скінчив?..
– Аякже,– відказує Ламброс.
Він схопив хазяїна і шпурнув його аж за хмари. А потім привів своїх батьків до садиби багатого сусіда й мовив:
– Цей дім буде ваш назавжди, живіть із миром,
І зажили вони втрьох, горя не знаючи.
Минув місяць. Якось уранці сиділи вони в дворі. Коли бачать – щось падає з неба. А то був хазяїн. Так і гепнувся б посеред двору, та, на щастя, приземлився на копицю сіна.
– Ласкаво просимо,– обізвався Ламброс.– Сідайте попоїжте, бо ж, мабуть, добряче зголодніли! А потім забирайте своє сіно, кукурудзу, виноград. Ви вторгуєте більше, ніж дали колись моєму хворому батькові. Тож забирайтеся звідси.
Скупий чоловік зібрав свої пожитки і пішов геть, а Ламброс залишився жити з батьками в його будинку.