Задумала Черепаха
Пироги пекти.
Кинулася – нема дріжджів...
– Може б, збігав ти,
Черепаховичу любий,
Чоловіче мій,
До куми Зайчихи? Чуєш?
Та прокиньсь мерщій!
Годі спати, лежебоко,
День уже, не ніч...
Щось промимрив і спросоння
Черепахович.
Кліпнув сонними очима:
– Ну, чого тобі?
– Збігай до куми по дріжджі,
Виспавсь, далебі!
– Зроду-звіку я не бігав,
А піти – піду... –
Зліз із печі, став, почухав
Бороду руду.
Тютюнцем заправив люльку.
Закурив...
– Скоріш
Одягайся та взувайся
Та глечик бери ж!
– А навіщо поспішати?
Ще ж нема гостей.
Поспішиш – обов'язково
Насмішиш людей! –
Поки в валянки взувався,
Жупан одягнув,
Натягав кудлату шапку –
Тиждень проминув!
Воду гріє Черепаха,
Щоб місить діжу.
– Чом збираєшся так довго?
Поспішай, кажу! –
Пробурчав Черепахович:
– Поспішай... А як?
Треба от підперезатись –
Не знайду кушак:
На печі нема, у скрині, –
Проваливсь немов... –
Поки той кушак шукали.
Тиждень ще пройшов.
Черепашача поспішність
Всім відома. Всім!..
От знайшли, підперезався
Кушаком своїм.
Голубий жупан і шапка,
Золотий кушак, –
Подивися, Черепахо,
Чом, пак, не козак!
Зупинивсь біля порога,
Кинувся притьма,
Перекинув першу ногу,
Другу підніма...
Переліз через подвір'я...
Черепаха вслід:
– Ти ж дивися не спізнися
Прийти на обід!
Чув? Гостей же запросили...
Не лови там гав!
– Знаю, знаю...
– А на дріжджі
Глечика узяв?
– Глечик? Глечика й забувся.
Випало з ума.
Щоб назад не повертатись,
Винеси сама! –
Взяв посудину, поправив
Шапку і поліз
Лопухами, рівчаками
У сусідній ліс,
До кумасі до Зайчихи,
До малих зайчат
Для своєї Черепахи
Дріжджі позичать!
Топить пічку Черепаха,
В шлунку булькає...
Будуть пироги з грибами,
Із цибулькою!
Наїдяться гості вдосталь,
Кожен схрусткає
Із суничкою пиріг,
Із капусткою!
Жде-чекає: скоро прийде,
Дріжджі принесе...
Заготовила начиння, –
Все готове. Все!
Вже й обід – немає дріжджів...
Вже і гості ось...
Пирогів гостям поїсти
Так і не прийшлось.
Рік минає,
Другий,
Третій...
Літо.
Знов зима.
Як сокира в ополонці –
Зник.
Пропав.
Нема.
І куди він міг подітись
Черепахович?
Посилала ж недалечко –
Дріжджі лиш позич!
Ще чотири довгих роки
По воді спливло...
Надумала Черепаха
Вийти за село.
Вийшла мужа виглядати.
Подивилась вмить –
Черепахович щодуху
Додому біжить!
Поспішає швидко-швидко
Чимдуж по шосе,
У посудині великій
Дріжджі їй несе.
А щоб глечик не впустити –
Притис до грудей...
Ой зраділа Черепаха
В день щасливий цей! –
Черепаховичу любий,
Чоловіче мій! –
Одчиняє йому хвіртку:
– Заходжай мерщій!
Не минуло і години
Із тих самих пір,
Як меткий Черепахович
Завернув у двір.
Поспішає він до хати, –
Не ішов, а біг!..
Зупинився.
Перелазить
Став через поріг.
Перекинув першу ногу –
Лахміттям халяв
Зачепився, бідолаха,
За поріг – і впав.
Простягнувся на порозі,
Глечик тільки – брик! –
Розлились по хаті дріжджі...
Черепаха в крик:
– Ех ти, – каже, – скороходе,
Подивися вниз:
Скільки років ніс ці дріжджі,
Ніс – і не доніс! –
Черепахович очима
Тільки блим та блим,
Покосивсь на Черепаху
Своїм оком злим.
Ну, навіщо поспішав він
На свою біду?
Встав, почухав винувато
Бороду руду.
І сказав він Черепасі:
– Поспішав я... Гей, –
Поспішиш – обов'язково
Насмішиш людей!