Facebook InstagramPinterestTwitter
Іншою мовою: EN RU

Спрідітіс (латиська казка)

Казки про:
234

Спрідітіс (латиська народна казка)

Знайшовся у діда з бабою син. Та такий маленький, усього три вершки на зріст. Назвали вони його Спрідітіс. Минав час, хлопчик ріс, але лишався таким самим маленьким, як і був. Зате хоробрий був Спрідітіс – пошукати такого. Нікого й нічого він не боявся, все йому було ніпочому.

Надумався якось Спрідітіс на світ подивитися, давай діда та бабу прохати, щоб відпустили його з дому на білий світ подивитися. Спочатку дід з бабою і слухати не хотіли: куди, мовляв, такий малий підеш? Та хлопчик виблагав – одпустили.

І вирушив Спрідітіс у путь. Ішов він, ішов і прийшов у густий ліс. Стомився за день у дорозі хлопець, і захотілося йому спати. Ліг Спрідітіс на землю й одразу заснув міцним сном.

А саме в той час у лісі було полювання. Король тієї країни переслідував зайця і замалим не роздавив Спрідітіса. Розгнівався король і ну гримати на хлопця;

– Ти чого це на дорозі розлігся! Мало тобі місця в лісі? Геть звідси, поки тебе собаки не розірвали!

А Спрідітіс і вухом не веде – спить собі далі та сопе потихеньку. Скликав король єгерів і наказав їм усім разом вистрілити. Але Спрідітіс тільки мізинцем поворухнув і спить собі далі. Звелів король вистрілити ще раз. Спрідітіс поворушив рукою, а вставати й не думав. Наказав тоді король вистрілити втретє.

Підскочив тут Спрідітіс та як закричить на короля:

– Як ти осмілився мене будити? Ось як стукну, то всі ви й перекотитесь!

Такого хороброго малюка король ще ніколи не зустрічав. Довго сміявся король, а тоді й запитує:

– А ти й сарані кулаком грозився б?

Спрідітіс (латиська народна казка)-2

– Чого про сарану дарма язиком плескати,– відповідає Спрідітіс,– поговорімо краще про ведмедів. А як не віриш, давай-но сюди ведмедя!

– Ну, якщо ти ведмедя спіймаєш,– каже король, – я віддам за тебе свою дочку заміж, а не спіймаєш – відшмагаю.

Погодився Спрідітіс.

На другий день показав король Спрідітісу ведмедя, що спав у своїй барлозі. Набрав Спрідітіс повні кишені камінців і пішов ведмедя ловити. А ведмежа барлога була недалеко від невеликої повітки. Шпурнув Спрідітіс камінець у ведмедя – той прокинувся. Шпурнув Спрідітіс ще один камінець – ведмідь заревів. А після третього камінця ведмідь вискочив з барлоги й посунув на Спрідітіса. Хлопець тікати, вскочив у повітку й упав біля самісінького порога.

Погнався ведмідь за хлопцем, улетів у двері й перескочив через малого, навіть не помітивши його. А Спрідітіс схопився, мерщій з повітки й защепнув двері на колодку, Так і спіймав ведмедя.

Покликав Спрідітіс короля, той аж рота роззявив, так здивувався.

– Як же тобі вдалося ведмедя спіймати? – питає король.

А Спрідітіс вихваляється:

– Ото дивина – ведмедя спіймати! Схопив за вуха й затяг у повітку. Ти краще, як не боїшся, спробуй випустити його з повітки!

Нічого не сказав на те король, йому треба виконувати свою обіцянку – віддавати дочку заміж за Спрідітіса, але не хочеться цього робити, ой не хочеться! І король наказує:

Спрідітіс (латиська народна казка)-3

– Піди-но ти ще в ліс і вбий дванадцять розбійників, які там живуть. Отоді й віддам за тебе свою дочку.

Погодився Спрідітіс. Набрав, як і на ведмедя йдучи, камінців у кишені і попрямував до лісу. Прийшов у ліс і виліз на високе дерево. А вночі під цим деревом збиралися розбійники. Прийшли вони і цієї ночі, розпалили вогнище й стали вечерю варити. Коли полум’я розгорілось, отаман загадав одному розбійникові, щоб у нього в голові пошукав. Шукає розбійник, а Спрідітіс зверху прицілився та й кинув камінець – прямо отаманові в голову влучив. Нагримав отаман на розбійника, а Спрідітіс через деякий час знову камінець кинув. Розсердився отаман та як закричить:

– Ще раз удариш – бережися!

Кинув Спрідітіс третій камінець на голову отамана. Не витримав отаман, схопив ломаку й ну періщити того розбійника, що в нього в голові шукав. Закричав і розбійник, скликаючи товаришів на допомогу. Збіглися розбійники, і пішла тут бійка не на життя, а на смерть. А наприкінці всі так перетомилися, що попадали на землю й поснули мов убиті. Зліз Спрідітіс з дерева, взяв у одного розбійника шаблю й порубав усіх, а тоді пішов у королівський палац і доповів про все королю. Король знову дивується: як це Спрідітіс усіх розбійників переміг.

А Спрідітіс вихваляється:

– Дав одному – він і впав, дав другому – і той на землю. Так усіх і переміг.

Та король усе одно не хоче віддавати за Спрідітіса свою дочку.

– Вижени всіх ворогів з мого королівства, – каже він,– тоді я й віддам за тебе дочку.

Погодився Спрідітіс і на цей раз, попрохав лише дати йому білого коня й білий одяг. Дав король Спрідітісові білого коня й білий одяг. Вивели Спрідітіса на гору й показали вороже військо. Скочив Спрідітіс на коня, розмахнувся шаблею, поскакав на ворога, а сам кричить:

– Жаба! Жаба! Жаба!

Дивляться ворожі вояки: скаче щось мале, все біле. Злякалися вони й давай тікати. Так прогнав Спрідітіс вороже військо, і довелося королю, зрештою, віддати за нього заміж свою дочку.

* Спрідітіс – герой латиських народних казок на зразок українського хлопчика-мізинчика.