Жив убогий чоловік у кривобокій халупі. І не мав нікого, тільки дочку. А дочка була розумна і вміла мудро говорити.
Якось пішов той чоловік до царя просити, щоб дав дерева хату полагодити, аби вона зовсім не впала, і так складно промовляв до царя, що той аж запитав:
– Хто тебе навчив так гарно говорити?
– Дочка моя. Вона в мене розумна,– відповів чоловік.
– А її хто навчив? – питає далі цар.
– Та ніхто,– відповідає чоловік.– Сама так вміє.
«Ого,– думає собі цар,– убога, а така розумна. Стривай-но, я ж тебе перемудрю». І вголос промовив:
– Ось тобі півкопи яєць. Занеси їх своїй дочці і скажи, хай вона підсипле їх під квочку й вигодує мені з них тридцять курчат. За це я
щедро заплачу, якщо не виконає мого доручення – візьму тебе в диби.
Бідолаха пішов, засмучений, до своєї халупи й розповів про все дочці.
Вона спочатку перевірила яйця – вони були варені. А де ж видано, щоб з варених яєць могли вилупитися курчата? Але дочка сказала батькові:
– Не журіться, тату, лягайте спати.
Ліг батько спати, а дочка насипала в казан гороху, налила води й поставила його на вогонь варити. Вранці розбудила батька, дала торбу з вареним горохом і сказала:
– Запрягайте, тату, волів у рало і йдіть орати край шляху, яким цар проїжджає. Коли побачите царя, візьміть горох, сійте його і, сіючи, примовляйте: «Торох, торох, родися, варений горох». Цар запитає: «Як може родити варений горох?» А ви скажіть йому: «Так само, як із варених яєць можуть вилупитися курчата».
Вислухав бідняк свою дочку, запріг волів і пішов орати край царевого шляху. Аж і сам цар їде. А чоловік узяв торбу з вареним горохом і став сіяти, примовляючи:
– Торох, торох, родися, варений горох!
Почув це цар, здивувався й наказав кучерові зупинити бричку.
– Чоловіче, що ти верзеш: як же може родити варений горох? – запитав він.
– Так само, світлий царю, як і з варених яєць можуть вилупитися курчата,– відповів бідняк.
Цар одразу збагнув, що це дочка його так навчила. І наказав схопити бідняка й привести до себе. Коли слуги привели того чоловіка, цар дав йому повісмо льону й сказав:
Бери оце й зроби з нього канати, вітрила й усю іншу снасть,
потрібну для корабля. А якщо не зробиш – покладеш голову на плаху!
Бідолаха взяв повісмо льону й, плачучи, пішов додому, а вдома роз
повів про все дочці. Дочка сказала йому, щоб він ішов спати й нічим не журився: вона сама про все подбає. А вранці дала йому цурпалок дерева й каже:
– Занесіть, тату, цей шматочок цареві, хай він з нього зробить пряслицю, веретено, мотовило, кросна і все, що треба для того, щоб зіткати вітрила й насукати канатів для корабля.
Батько так і зробив. Цар, побачивши, що дівчина мудріша від нього, розсердився страшенно, але не показав цього, а тільки простягнув біднякові чашку й сказав:
– Занеси своїй дочці, хай вона цією чашкою вичерпає море, щоб на його місці можна було орати. Інакше вам обом не минути смерті.
Ішов бідняк додому і світа білого за слізьми не бачив. Але коли розповів про все дочці, вона сказала йому не журитися й лягати спати. Вранці дочка дала батькові жмут клоччя й мовила:
– Занесіть це клоччя цареві, хай він позатикає ним струмки, рівчаки і ріки, які впадають у море, щоб я могла його вичерпати чашкою.
Чоловік пішов і переказав усе цареві. Цар побачив, що дівчина куди розумніша, ніж він навіть гадав, і звелів привести її до себе. Коли вона прийшла і вклонилася йому, він запитав:
– Скажи, дівчино, що найдалі чути?
– Світлий царю,– відповіла дівчина,– найдалі чути грім і брехню.
Цар взявся за бороду, обернувся до своїх придворних і запитав:
– Скажіть, скільки варта моя борода?
Той каже одне, той інше.
Тоді цар до дівчини:
– А ти що скажеш?
Дівчина відповіла:
– Царева борода варта стільки, скільки три літніх дощі.
– Дівчина найкраще сказала,– промовив цар і запитав її, чи не погодилася б вона вийти за нього заміж, бо він вирішив одружитися з нею.Дівчина вклонилася йому й відповіла:
– Це, світлий царю, велика честь для мене. Але якщо ти так хочеш, то й я не відмовляюся. Тільки прошу тебе, напиши мені своєю рукою на папері таке: якщо ти коли-небудь розсердишся на мене й захочеш прогнати, то я маю право взяти з твого дому те, що мені наймиліше.
Цар погодився й написав.
От вони й одружилися. Цар часто, якщо треба було, питав ради в своєї дружини, і вона йому добре радила.
Але минув якийсь час, і цар розсердився на неї.
– Не хочу я більше, щоб ти була моєю дружиною,– сказав він.– Іди з мого палацу куди собі хочеш.
Цариця нічого не відповіла, тільки попросила дозволу переночувати ще одну ніч та приготувати йому вечерю.
Цар дозволив. А цариця, готуючи вечерю, підмішала якогось запашного зілля і поставила перед ним на стіл. Цар із’їв усе і заснув таким міцним сном, що не чув навіть, як слуги перенесли його на віз, а цариця завезла до батькової кривобокої халупи.
Вранці прокинувся цар, розплющив очі й питає:
– Де я?
– Ти в хаті мого батька,– відповіла йому дружина.
Цар як розкричиться:
– Яке ти мала право мене сюди везти? Я ж тобі сказав, що ти мені більше не дружина і можеш іти від мене куди собі хочеш.
– Я й пішла куди хотіла,– відповіла вона,– і взяла з собою те, що мені наймиліше.– І показала йому папір, якого він їй написав, коли одружувався з нею.
Цар поцілував дружину й повернувся разом з нею назад у палац, а її батькові поставив нову хату.