Колись давно дітям не треба було ходити до школи, та й шкіл тоді не було. Навчав дітей сільський староста, який умів так-сяк читати, писати й рахувати. І всі, хто хотів учитися, збиралися в його домі. Навчалися діти тільки взимку, бо ранньої весни починалась сівба – тут уже не до книжок. З весни дітям теж було що робити: одні, накинувши на плечі яку-небудь стареньку шматину, пасли на лузі череду, інші йшли до лісу хмиз збирати. А часом сходилися гуртом на галявині, розкладали багаття й веселилися аж до ранку.
За тих часів жив у селі пастушок. Звали його Венсаном, а прозивали Цвіркуном.
Якось підійшов він до батька та й каже:
– Мабуть, тату, я стану ясновидцем, щоб заробляти собі на хліб.
– Ясновидцем? Ти? – засміявся батько.– Вигадав таке, що й купи не держиться.
– Ось побачиш! – вигукнув Венсан і подався на луг розказати хлопцям про свій намір.
– Влаштуймо йому іспит! – вирішили хлопці.– Ти повинен відгадати три загадки,– сказали вони Венсанові.– Якщо відгадаєш, вважатимемо тебе ясновидцем, а ні – матимеш на горіхи!
Стали вони збоку, поклали щось в олов’яну тарілку, прикрили великим лопухом, а потім підійшли до Венсана:
– Кажи, що в тарілці.
Почухав Венсан за вухом і сказав:
– Ех, недаремно мені батько казав, що буду я липовим ясновидцем! Скинули хлопці лопух з тарілки, а в ній липове листя лежить.
– Молодець! – вигукнули вони.– А тепер – друга загадка. Написали вони щось на тарілці, склали тон папірець учетверо та й питають Венсана:
– ІДо тут написано?
Побачив Венсан, що не виплутатися йому, і, вже й сам не радий, що похвалився завчасно, сумно зітхнув:
– Ех, Венсан, Венсан!
Розгорнули хлопці папірець і показали написане на ньому слово. Це слово було «венсан», а означало воно за тих давніх часів «дві тисячі».
– Знову вгадав! – захоплено вигукнули хлопці.– Тепер остання загадка. Почекай трохи!
Вони кудись пішли, а за кілька хвилин повернулися з коробкою в руках.
– Відгадай, що в ній!
Сушив, сушив голову Венсан і, вирішивши, що не минути йому прочуханки, крикнув:
– Піймався, Цвіркун!
Відкрили коробку, а в ній справжній цвіркун сидить...
Отоді-то визнали Венсана ясновидцем. Він навіть сам у це повірив і вирішив піти в далеку дорогу, щоб і світу побачити, і себе показати.
Ішов, ішов Венсан та й дійшов до великого міста. Якраз тоді був ярмарок, тож людей зібралося сила-силенна. Та не побоявся Венсан і на весь базар оголосив, що він – великий ясновидець і ладен показати свій хист усім, хто тільки захоче.
Аж раптом підбігла до нього якась жінка і, кинувши оком на його поношену одежину, недовірливо запитала:
– Це ви ясновидець?
– Так я, Венсан-Цвіркун, ясновидець.
– Тоді ходімо зі мною. У моєї господині вкрали коштовний перстень з діамантами. Якщо знайдете злодія – вона віддячить вам по-королівському.
Пішов Венсан за служницею в дім і там дізнався, що трапилося. Виявляється, коли господиня підрізала троянди в саду, то скинула з руки перстень і поклала його на край фонтана. Та й забула. Згодом похопилась, а там і місце холодне.
– Пані, я знайду злодія,– впевнено мовив Венсан.– Дайте мені на це три дні!
– О! Живіть у нас скільки завгодно! – сказала господиня.– Я накажу відвести для вас найкращу кімнату і подавати вам найсмачніші страви!
«Це теж непогано,– подумав Венсан.– Хоч три дні матиму м’яку постіль та смачну їжу. А далі видно буде».
Надвечір подав йому слуга в кімнату обід. Ніколи в житті не їв Венсан таких смачних страв. Наївся досхочу, вийшов з-за столу і, подумавши, що один з трьох обідів уже з’їдено, вигукнув:
– От уже один і позаду!
Почув ці слова слуга, що стояв позад Венсана, зблід і кинувся до кухні, де на нього нетерпляче чекали двоє інших слуг: це вони, змовившись, украли перстень.
– Він справжній ясновидець! – розпачливо крикнув слуга, увірвавшися в кухню. – Побачив мене та й каже: «От один уже й позаду!» Більше я нізащо до нього не піду.
А наш Венсан гарно виспався на м’якій постелі і вранці в сад вийшов. Помилувався квітами, подивився на фонтан і повернувся в кімнату.
Того дня приніс йому обід другий слуга. Наївся, напився Венсан, устав з-за столу і мовив:
– От і другий позаду!
Переказав другий слуга його слова своїм поплічникам, і тепер вони вже не на жарт полякалися.
На третій день подавав Венсанові обід третій слуга. Коли обід було з’їдено, почув слуга, як каже ясновидець:
– От і третій позаду! З цим таки треба кінчати!
Сказав так і пішов спати. Однак заснути не міг, а все думав, як би рано-вранці непомітно з дому ушитися.
Тим часом зібралися на кухні всі троє слуг і почали раду радити.
– Краще нам признатися,– вирішили вони нарешті,– бо як не признаємось, завтра нас кинуть до в’язниці. Тож зробимо так: повернемо перстень ясновидцю, умовимо його, щоб він нас не виказував, а за це віддамо йому всі наші гроші.
Прийшли вони всі троє до Венсана і впали перед ним навколішки:
– Пане ясновидець, ви відгадали: це ми вкрали злощасний перстень. Ось він. Тільки не виказуйте нас, бо запроторять нас до в’язниці. Скажіть пані, що знайшли перстень у саду, а ми віддамо вам усі наші гроші.
Подивився Венсан суворо на злодіїв та й каже:– Підлі злодюжки! Плаче за вами шибениця! Та хай уже так і буде, не викажу вас... І грошей ваших не візьму.
Згодом, подумавши, спитав:
– Скажіть, чи немає в пташнику гусака?
– Аякже, аякже! У нашому пташнику п’ятнадцять гусок і великий білий гусак.
– Добре. Треба зробити так, щоб він проковтнув цей перстень.
Заліпили слуги перстень в шматочок солодкого тіста і підсунули білому гусакові. Схопив гусак дзьобом солодкий шматочок і миттю його проковтнув.
А вранці Венсан-Цвіркун зажадав побачитися з господинею.
– Пані,– поважно промовив він,– знайшов я винного: вашого перстня проковтнув білий гусак. Звеліть його зарізати, і ви знайдете той перстень в гусаковому волі.
Господиня наказала куховарці зарізати білого гусака, і в його волі справді знайшовся перстень.
– Пане! – захоплено вигукнула господиня.– Ви таки великий ясновидець. Візьміть з моїх рук щедру винагороду!
І простягла Венсанові велику калитку, повну золотих монет.
Узяв Венсан гроші та й пішов додому. Купив він собі гарний дім, завів господарство й зажив щасливо та весело.
Минуло багато років, перш ніж стало відомо про Венсанову пригоду, та хай там як, а обійшла ця історія усю Францію. І тепер, коли поліцейський схопить злодюжку, або солдат візьме за петельки браконьєра, або ж хлопчик знайде товариша, що сховався від нього, всі – і поліцейський, і солдат, і хлопчик – завжди вигукують: «Піймався, цвіркун!».