Жив-був в Норвегії один чоловік, і було у нього три сини – Пер, Пол і Еспен на прізвисько Аскеладд, що означає Еспен Замазура. І був той чоловік до того бідний, що жодної копійки у нього за душею не водилося. Ось і казав він частенько своїм синам:
– Ідіть по білому світу та заробіть собі на хліб. Не пропадати ж вам з голоду!
У тій же окрузі стояв королівський замок, а під вікнами замку ріс зелений дуб, та такий могутній, такий гіллястий, що сонячне світло в королівських покоях затьмарював. Темно в замку стало – всі ходять, один на одного натикаються. До того дійшло – вдень при свічках сидять. А тут ще інша біда – річки та струмки в країні повисихали. Не стало в королівстві води, люди від спраги мруть. Чого тільки не обіцяв король тому, хто дуб зрубає і колодязь викопає: і грошей купу, і багатий маєток! Тільки жодному молодцю не під силу було той дуб зрубати і колодязь викопати.
Дуб був зовсім не простий. Зрубають його гілку сокирою, а замість неї дві інші виростають. Підійде до дуба один легінь, вдарить сокирою – дуб ще пишніше розростається. Підійде інший, вдарить сокирою – гілки ще вище до неба тягнуться. І колодязь викопати теж ніхто не може. Замок королівський високо-високо в горах стояв. Одні скелі під ним та круті виступи. Копнуть гору на вершок або трохи глибше – заступ на твердий камінь натикається.
Наказав тоді король в усіх церквах на всі чотири сторони сурмити:
– Хто гіллястий дуб на королівському подвір’ї зрубає і криницю на скелястій горі викопає, отримає в дружини королівську дочку і пів королівства на додачу!
Чимало знайшлося охочих! Але скільки сокирою не замахувались і не рубали, скільки ломом і заступом не корчували і не копали – все даремно. Вдарять сокирою – а дуб все пишніше і пишніше розростається, копнуть – а скеля все твердіше і твердіше стає.
Зібралися в дорогу і брати. Надумали вони теж щастя спробувати. Батько їх волі не противився. “Як що не здобудуть вони принцеси і пів королівства на додачу, – думав він, – так, може, хоч до хорошої людини на службу прилаштуються”. А чого ще бажати ?! Благословив їх батько добрим словом, і вирушили Пер, Пол і Еспен Аскеладд щастя шукати.
Йшли вони, йшли і дійшли до високої гори, схил її весь яликами поріс. А над ялинками крута скеля піднімається. Чують: на самій вершині сокирою хтось рубає і рубає.
– Що за диво? Хто це на скелі сокирою рубає? – запитує Еспен Аскеладд.
– Такому розумнику, як ти, все в дивину, – сказали брати. – Знайшов чому дивуватися! Стоїть на скелі лісоруб і ліс рубає!
– Хочеться мені все ж подивитися, що там таке, – каже Еспен Аскеладд.
І став в гору підніматися.
– Ти як дитя мале! Набрався б спершу розуму, а потім і йшов би з нами! – кричали йому вслід брати.
А Еспену хоч би що. Дереться вгору по схилу, туди, де удари сокири чути. Виліз на круту скелю і бачить: сокира сама сосновий стовбур рубає.
– Доброго дня! – привітався Еспен Аскелад. – Це ти тут ліс рубаєш?
– Я! – відповідає сокира. – Я тут вже й не злічити скільки років ліс рубаю, тебе, Еспен, виглядаю.
– А ось і я! – каже Еспен.
Бере він сокиру, збиває її з топорища і кладе сокиру з топорищем в торбинку. Спустився він з гори до братів, а ті над ним насміхаються:
– Ну, яке диво вгледів ти в горах?
– Та хіба ж це диво? Просто сокира, – відповідає Еспен. І рушили брати далі. Йшли вони, йшли і дійшли до високої скелі. Чують, на самому верху хтось камінь довбає і землю риє.
– Що за диво? Хто це на скелі камінь довбає і землю риє? – запитує Еспен Аскеладд.
– Такому розумнику, як ти, все в дивину! – сказали брати. – Знайшов чому дивуватися! Ти, що, не чув ніколи, як птахи дерева довбають?
– Чув, щось таке чув, – каже Еспен, – тільки хочеться мені все ж подивитися, що там таке.
Скільки над ним брати не сміялися, а Еспену хоч би що. Видерся він на круту скелю і бачить: заступ сам камінь довбає і землю риє.
– Доброго дня! – привітався Еспен Аскеладд. – Це ти тут камінь довбаєш і землю риєш?
– Я, – відповідає заступ. – Я тут вже й не злічити скільки років камінь довбаю, землю копаю, тебе, Еспен, виглядаю.
– А ось і я! – каже Еспен. Бере він заступ, збиває його з держака і кладе заступ з держаком в торбинку.
Спустився він зі скелі до братів, а Пер і Пол його і питають:
– Ну, яке диво вгледів ти на скелі?
– Та хіба ж це диво? Просто заступ, – відповідає Еспен. І рушили брати далі. Йшли вони, йшли і вийшли до струмка. Захотілося їм після довгого шляху води напитися.
Схилилися брати над струмком і стали пити.
– Що за диво? Звідки цей струмок біжить? – запитує Еспен Аскеладд.
– Ну, зовсім з глузду з’їхав! Останній розум втратив! Доведе тебе цікавість до біди. Знайшов чому дивуватися! Звідки струмок біжить? Ти хіба не бачив ніколи, як вода з джерела витікає?
– Мабуть бачив, – каже Еспен, – тільки хочеться мені все ж подивитися, звідки цей струмок біжить.
Рушив він вздовж струмка, і скільки його брати не кликали, скільки над ним не насміхалися, а Еспен назад не повернув. Йде він, йде, а струмок дедалі вужчим стає, а ось і зовсім тонкою цівкою тече. Пройшов ще трохи і бачить: лежить волоський горіх, а з нього вода капає.
– Доброго дня! – вітається Еспен Аскеладд. – Це з тебе тут вода джерельна капає і струмок біжить?
– Так, з мене, – відповідає горіх. – Я тут вже й не злічити скільки років воду в струмок заганяю, тебе, Еспен, чекаю.
– А я ось я! – каже Еспен. Бере він жменю моху, затикає дірку, щоб вода з горіха не витікала, і кладе горіх в торбинку.
Повернувся Еспен назад до братів, а ті його і питають:
– Ну, яке диво вгледів ти на цей раз? Мабуть такого дива на всьому світі не знайти!
– Та хіба ж це диво?! Одна дірка, а через неї вода капає, – відповідає Еспен.
Стали тут Пер з Полом знову над Еспеном насміхатися, а йому хоч би що. І рушили брати далі. Йшли вони, йшли і прийшли нарешті на королівський двір.
А там і без них народу вистачало. Пам’ятаєте адже, король пообіцяв: “Хто гіллястий дуб на королівському подвір’ї зрубає і колодязь на скелястій горі викопає, отримає в дружини королівську дочку і пів королівства на додачу”. Чимало тут охочих нагороду отримати набігло, товпляться навколо дуба, і всякий намагається вперед пролізти. Проб’ється хто вперед, замахнеться, сокирою вдарить – а замість однієї гілки дві виростають. Дуб уже став рази в два ширше і рази в два вище, ніж на початку. А про криницю і говорити нема що. Землю риють, камінь довбають, а скеля все твердіше і твердіше стає.
Розлютився король і наклав тоді таку пеню: “Як що хтось стане дуб рубати і не зрубає, стане хто криницю копати і не викопає, відсічуть тому вуха і на далекий острів зашлють”. Почухались старші брати в потилицю: хто його знає, як справа обернеться. Але дуже вони на себе надіялися і думали, що все зможуть.
Пер, найстарший, першим за справу взявся. Ударив він сокирою – замість однієї гілки дві інші виросли. Копнув землю, вдарив по каменю – скеля ще твердіше стала. Схопили королівські слуги Пера, відрізали йому вуха і заслали його на далекий острів. Взявся тепер за справу Пол. Ударив він сокирою раз, другий, третій, і побачили всі, що дуб ще пишніше розрісся. Копнув землю, вдарив по каменю – скеля твердіше заліза стала. Схопили і його королівські слуги, обчикрижили йому вуха і заслали на далекий острів. Так йому й треба, міг би після брата стерегтися! Захотілося і Еспену за справу взятися.
Розлютився на нього король через старших братів і каже:
– Що, захотілося і тобі на тавровану вівцю бути схожим? Ми тобі вуха за дві секунди обріжемо і працювати не доведеться.
– Дозволь мені все ж спершу щастя спробувати, – відповідає Еспен.
Довелося королю дати йому свій дозвіл. Витягнув тут Еспен з торбинки сокиру і насадив її на топорище.
– Рубай, сокиро! – наказав Еспен.
Стала сокира дуб рубати, тільки тріски в усі боки летять. Не встигли озирнутися, звалився могутній дуб на землю. Стало в замку світло і весело. Покінчив Еспен з дубом, дістав заступ і насадив його на держак.
– Копай, заступ! – наказав Еспен.
Став заступ на скелястій горі криницю копати, тільки груди землі та каміння в усі боки летять. Хочеш вір, хочеш ні – вирив заступ криницю глибоку та широку. Дістав Еспен горіх, поклав його в куток на самому дні криниці.
– Лийся, біжи, вода! – наказав Еспен.
Побігла тут вода через дірку, полилася потоком, і трохи згодом криниця до країв наповнилася.
Тут вже королю довелося свого слова дотриматись. Віддав він Еспену свою дочку і пів королівства на додачу.
Перу з Полом ще пощастило, що вони без вух залишилися. А то гірко б їм було слухати, як народ Еспена хвалить.