Було це в Тибеті, ой як давно. Жили-поживали троє парубків. Пунцок – син вождя, Вангду – з багатої родини, а третій, Топґ’ял, – бідняк. Дружба між ними була міцна: коли ставало важко, казали вони, що одна голова добре, а три – ще краще.
Якось мовив Топґ’ял до друзів:
– Чув я, у долині неподалік від мого дому є родина, а в ній виросла дочка – красива, розумна й добра. Багато хто сватався, та дівчина й рота не розтуляє. Наче й глуха, і німа... Дивина ж бо!
Пунцок усміхнувся:
– Ходімо й ми спробуємо долі. Кому пощастить узяти її за дружину, того двоє інших підтримають. Якщо я оженюся – Вангду віддасть мені половину своїх корів, а ти, Топґ’ял, служитимеш у моєму домі. Якщо одружиться Вангду – я поділюся з ним половиною земель, а ти підеш до нього в наймити. А як пощастить тобі, бідняче, – Вангду дасть половину свого багатства, а я – половину нив. Домовлено?
Ударили по руках і присягнули стояти на слові.
Другого дня вирушив Пунцок до долини: попереду – вершники, позаду – тюки з золотом, сріблом, коштовним вбранням. Та хоч як він сипав словами й дарами, дівчина й оком не змигнула. Нічого не сказала – і Пунцок, посоромившись, повернувся ні з чим.
Потім поїхав Вангду – в найкращих шатах, із дарами, з музиками й танцями. Слуги вишикувалися лавою, пісні лунають, танці гуркотять – а дівчина й погляду не кинула. Розповів він усі лагідні слова – і теж вернувся засмучений.
Нарешті настав черід Топґ’яла. Не мав він ані коней з поклажею, ані скарбів – тільки торбинку ячмінних коржів. Йде він горами – аж бачить печеру, а біля входу стоїть сива бабуся: сині очі, біле волосся, а в роті – один-єдиний зуб, блискучий, мов перлина.
– Бабусю, – уклонився Топґ’ял, – чи не допомогти вам у чомусь?
– Серденько ти, – зиркнула на нього старенька. – Знесилилась я з голоду. Як маєш що перехопити – поділися.
Він подав їй коржі. Вона посмакувала, спитала:
– Куди прямуєш?
– До тієї, що мовчить. Сватаюсь.
– Ох-ох! – здивувалась. – Ні вождевому синові не сказала слова, ні багатому. Видно, чекає того, хто любитиме її всім серцем. Іди, спробуй щастя. Хай добрий вітер тобі дме.
Вже рушив Топґ’ял, та бабуся гукнула навздогін:
– Знай: мовчить вона не з лихого норову. Пам’ять у неї важка. Багато горя бачила – от і не любить говорити.
– Про що ж вона згадує? – перепитав він.
– Каже, що була жайворонком. З чоловіком виспівувала в небі, а коли повінь залила долину, троє їхніх пташенят пішли у воду. Вони кинулись рятувати – й самі загинули. Потім народилися дроздами, мали милих діток, та пастуша-дитина пустила вогонь – і згоріло гніздо. Вони кинулись у полум’я... А потім стали тиграми, і мисливці постріляли всю родину. Тепер вона – дівчина. Згадає минуле – й серце кам’яніє. Ось чому чужих слів не слухає й двері зачиняє.
Подякував Топґ’ял та й подався далі. Побачила дівчина, що йде ще один залицяльник, – і хрясь дверима, засов на клямку. А він став перед хатою й лагідно промовив:
– Давно знаю, що ти тут живеш. Не приходив, бо я бідний. Ми обидва – діти суворої долі. Чого ж ховаєшся від мене?
Помовчав і додав:
– Хіба ти не пам’ятаєш, як ми були жайворонками й співали до світанку? Як хвиля забрала наших дітей, а ми кинулись у потік...
Затримтіла завіса в віконці. Дівчина відчинила двері, сіла до прядки – наче зайнялася роботою, однак мовчала. Тоді Топґ’ял підійшов ближче:
– Хіба забула, як ми стали дроздами? Думали – тепер поталанить. Та пастуша-дитина підпалила наше гніздо... Дітки згоріли, і ми пішли за ними в полум’я.
Руки дівчини спинили веретено. Вона слухала.
– Пам’ятаєш, як ми були тиграми? Мали двох малят. Прийшли мисливці – і згубили нас на верхів’ї гори. А нині ти народжена тут, у шанованій родині, а я – бідний син із підніжжя. Прийшов розповісти, як жила душа моя після розлуки... А ти – двері мені перед носом. Не сподівався від тебе такого, – і сльоза йому скотилася.
Дівчина підвелася від прядки. В очах – блиск роси. Вона взяла Топґ’яла за руки й прошепотіла:
– Відтепер ми не розлучимося. Кого б не присилали – сина вождя, сина багача – я й словечка не мовила. Я чекала тебе.
На диво всій долині – а надто Пунцокові та Вангду – незабаром справили весілля. Друзі дотримали слова: поділилися зі щойно створеною родиною половиною свого добра. І відтоді жили Топґ’ял і його дружина тихо й радісно – а її минулі болі більш ніколи не тривожили. Кажуть, коли над долиною співає жайворонок, вона всміхається й дивиться в небо – не сумом, а вдячністю.