Жила собі жінка на ім’я Ґ’ял-апчі. І був у неї син – добрий, розумний, тихий. Але дивина: щоночі, коли він засинав, – сміявся. Сміявся уві сні, немов бачив щось дуже веселе.
Спершу мати не звертала уваги, та коли це повторювалося з ночі в ніч, вона не витримала й запитала:
– Сину мій, чого ти щоночі смієшся уві сні? Що бачиш там, у своїх сновидіннях?
– Нічого особливого, – відповів хлопчик, усміхаючись. – Так просто – смішно мені.
– Не приховуй від мене, – лагідно мовила мати. – Я ж твоя мама. Кажи все, що з тобою відбувається.
Тоді хлопчик сказав:
– Якщо вже хочеш знати, то ось чому я сміюся: мені сниться, ніби половина неба – моє покривало, а друга половина – мій м’який матрац.
Мати задумалася й пішла до мудрого астролога, щоб той пояснив сон сина.
Вислухавши, астролог промовив:
– Її синові судилося стати імператором Китаю.
Не дуже повірила жінка, як і її сусіди, але чутка розлетілася по всій країні. І долетіла навіть до самого Китайського імператора.
Та той лише розсміявся:
– Хіба може якийсь селянський хлопчик стати імператором? Моя влада безмежна, і я правитиму, доки смерть не забере мене.
Міністри, звісно, кивали в знак згоди. Та чутка не вщухала, а розросталася, і з кожним днем тривога все сильніше точила серце імператора. Вночі він не міг заснути, думав і крутився, і що далі – то страшніше йому ставало.
Нарешті скликав він усіх своїх міністрів:
– Що мені робити з цією історією? – запитав він.
Одні казали – не переймайся, це дурниці. Інші ж шепотіли – треба щось вчинити. Тож вирішили запитати державного астролога.
Той обчислив і мовив:
– Як би ви не намагалися, але хлопчикові судилося зайняти ваш трон. Це вирішено небесами.
Імператор поблід.
"Якщо так, – подумав він, – я мушу його знищити".
Він наказав привести хлопчика до палацу і сказав йому:
– Ти обраний долею, щоб стати володарем Китаю. І я сам передам тобі корону, якщо принесеш мені три речі: небачений дивоцвіт, серце мерця-зомбі та дочку Північних Країв.
Хлопчик і гадки не мав, де шукати такі речі, але покірно вирушив у дорогу.
Довго він мандрував – через гори й долини, поки не закінчилися гроші, а сили майже полишили його. Він уже хотів відмовитися від пошуків, як раптом побачив чоловіка з надзвичайно довгими вухами.
– Дивна в тебе зовнішність, – сказав хлопчик. – Куди ти прямуєш?
– Нікуди, – відповів той. – Але мої бездонні вуха чують усе, що говорять у найвіддаленіших куточках світу. А ось синові Ґ’ял-апчі пощастило більше – йому судилося стати Імператором Китаю!
– То це я – син Ґ’ял-апчі! – вигукнув хлопчик. – І я шукаю ті три речі, що наказав мені дістати Імператор.
– Тоді я допоможу тобі, – мовив чоловік, і вони подружилися.
Подорожуючи разом, вони зустріли ще двох: чоловіка, здатного простягати руки через гори й моря, та велетня з величезним ротом, який називав себе Пожирачем Сонця й Місяця. Усі троє вирішили допомогти хлопчикові.
Довгорукий занурив руки на саме дно Великого Моря і дістав небачений дивоцвіт. Потім він дістав і серце мерця-зомбі. А Пожирач Сонця й Місяця сказав:
– Я сховаю Сонце у свій рот, щоб настав морок, а ти, друже, простягни руку й візьми дочку Північних Країв.
Так і зробили.
Коли хлопчик приніс до палацу три бажані речі, Імператор остовпів – не вірилося, що простий хлопець зміг те, що було не під силу жодній людині.
Імператор злякався: "Може, це не просто хлопець..."
Та владу він не хотів віддавати. Скликав міністрів знову. Ті радили одне – отруїти хлопця.
Імператору порада сподобалася. Він наказав влаштувати пишне свято і запросив хлопця як почесного гостя. Але довговухий почув їхню розмову і попередив хлопця:
– Імператор хоче тебе отруїти. Коли мій товариш-Пожирач затулить Сонце, а на землю впаде темрява, Довгорукий непомітно поміняє твою тарілку на імператорську. Тільки нічого не їж до того часу.
Так і сталося. На бенкеті раптом зникло Сонце – Пожирач проковтнув його на мить, і Довгорукий поміняв тарілки.
Палац огорнула темрява. Імператор і його міністри злякалися, бо в придворних книгах не було сказано про затемнення. Астролог зблід – його розрахунки теж не сходилися. Усі зрозуміли: це поганий знак.
Свято тривало, доки Сонце не повернулося, а всі погляди були прикуті до хлопчика. Та він їв, пив і сміявся, як ні в чому не бувало.
Міністри перезиралися: "Невже ми знову програли?"
А тим часом, серед веселощів і музики, сам Імператор повільно схилив голову... і вже не підвівся. Коли зрозуміли, що він мертвий, – усі впали ниць. Так небеса самі зробили вибір.
І хлопчик, який сміявся уві сні, став новим володарем Великої Китайської імперії. Він одружився з дочкою Північних Країв, призначив своїх трьох друзів міністрами і правив мудро й справедливо довгі роки – з усмішкою, яка, кажуть, ніколи не згасала на його обличчі.