Колись давно жила у похилій хатинці на краю села старенька з красунею дочкою. Звали дочку Мара, і була вона не тільки гарна з себе, але й роботяща.
День у день працювали мати з дочкою, а в хаті все одно було порожньо й голодно. От якось мати й каже доньці: «Нічого не поробиш, Маро. Доведеться мені відвести тебе до міста на заробітки, бо інакше ми з голоду помремо».
Зібралися вони та вирушили в дорогу.
От пройшли трохи, як постала перед ними висока гора.
Стали вони підніматися на гору. Йшли, йшли, втомилися і сіли відпочити. А до вершини ще далеко було. Стара глянула вгору і тяжко зітхнула: «Ох!»
Тут з-під гори вилазить величезний змій і каже:
– Ти навіщо гукала мене, жінко?
Злякалася стара:
– Не гукала я тебе, – каже. – Просто втомилася, от і сказала «ох».
– У мої володіння ви зайшли і моє ім'я назвали, – прошипів змій, підповзаючи до них зовсім близько. – Відповідай: куди ви йдете?
– Йдемо ми до міста. Веду я дочку свою, Мару, на заробітки.
Згорнувся змій кільцем навколо жінок:
– А чи вмієш ти співати, Маро?
– Вміє. І співати, і пряжу прясти, і хліб пекти, – відповідає мати.
– То віддай мені свою дочку на заробітки. У мене їй тільки співати доведеться – от і вся робота. А я тобі за це золотом заплачу.
Засмутилася мати – адже страшно дочку до змія відпускати, та робити нема чого.
– Чи підеш до мене, Маро? – питає змій.
– Якщо мати скаже, то піду.
Тож і віддала стара змію свою дочку, а він їй заплатив золотом, як обіцяв.
Минуло три місяці, настала осінь. Прийшла стара на те ж саме місце і погукала: «Ох!»
Виліз до неї змій, вона йому й каже:
– Хочу взяти дочку додому погостювати. Дуже я за нею скучила! Потім я її тобі назад приведу.
Відпустив змій Мару. Прийшли вони додому, Мара й розповідає матері:
– От привів мене Ох до своєї печери і дав мені чашку з якимось напоєм. Я випила, та все як в тумані стало. Нічого не бачу, чую тільки голос, який мені наказує.
Мати це запам'ятала, а як прийшов час Марі до змія повертатися, перед тим як іти, дала їй губку і навчила, що робити.
Тільки-но увійшла Мара до печери, змій їй, як і минулого разу, дає випити з чашки чарівного напою. А Мара згадала материну пораду і, замість того, щоб випити, непомітно вилила все на губку.
Відвів її змій у найдальшу кімнату, посадив на низький стілець і каже:
– Ти свою роботу знаєш – сиди і співай, поки я по тебе не прийду. – І уповз.
Дивиться Мара, а перед нею другий змій лежить, ще страшніший за Оха. У Мари аж подих перехопило від страху.
А змій як зашипить, хвостом об підлогу як застукає:
– Співай мені мою улюблену пісню!
Заспівала Мара, а сама вся тремтить.
Тут повернувся Ох:
– Дивись, батьку, яка здобич у нас сьогодні!
І кинув прямо до пащі страшного змія золоті кубки з дорогоцінними каменями, різні намиста та великий мішок грошей.
Тут тільки Мара роздивилася, що старий змій лежав на цілій купі скарбів. Зрозуміла вона тоді, що потрапила до страшного чудовиська, яке вже давно розоряло їхню країну.
Вирішила Мара від зміїв втекти. Встала вночі, запалила свічку і пішла до виходу.
Та коли проходила вона повз старого змія, раптом зі свічки прямо на нього впала гаряча крапля.
Прокинувся змій, побачив дівчину і страшенно розсердився. Покликав він Оха і наказав йому негайно віднести Мару за три царства.
Відніс Ох Мару за три царства до старої відьми і звелів їй стерегти дівчину.
Стала Мара жити у відьми. Все їй в хаті робила: і прибирала, і хліб пекла, і обід готувала. Полюбила відьма за це працьовиту дівчину як рідну дочку.
А Мара все міркує, як би їй змія Оха обійти та до рідної матері повернутися.
В ту пору рознесли гінці по всьому царстві звістку, що захворіла царська дочка. Хто її вилікує, тому цар обіцяв будь-яке бажання виконати.
«Що, як і мені спробувати щастя? – подумала Мара, сидячи біля віконця, поки гінці царський наказ оголошували. – Бо сиджу тут, нічого не знаю. Так я ніколи не повернуся додому».
Заплакала відьма, не хотілося їй Мару відпускати, адже сильно вона зміїв боялася. Але робити нема чого. Дала вона Марі на прощання золотий наперсток, наказавши: «Бережи його, він тобі добре послужить».
Подякувала Мара відьмі і вирушила до царського палацу. А дорога вела через густий ліс. Йшла Мара, йшла, настала ніч, і вона збилася зі шляху.
Раптом бачить Мара: попереду вогник світиться. Пішла на вогник. Аж там дві жінки сидять, мотають нитки. Одна, яка намотувала нитки, була День, а друга, що розмотувала, – Ніч.
Сидять вони і розмовляють:
– Чула, сестро, донька царська помирає.
– Чула, неподалік на галявині наша мати дьоготь варить на вогні, от коли вогонь погасне, тоді царська дочка й помре. А якщо узяти того дьогтю, та намазати царівні руки й ноги, тоді вона й одужає.
А Мара стояла за деревом і все те чула.
Як настав ранок, побачила Мара перед собою стежку рівну і прямо по ній побігла.
Прибігла на галявину і бачить: стоїть на галявині казан на вогні, а в казані старенька дьоготь варить. Вогонь ледве жевріє, от-от погасне.
Підійшла Мара до багаття й просить:
– Дай-но мені, бабусю, трішки дьогтю.
А стара на золотий наперсток замилувалася, очей відвести не може:
– Подаруй мені, красуне, наперсток твій, а я тобі дьогтю дам. Адже знаю я, навіщо він тобі потрібен.
Віддала їй Мара наперсток, узяла трішки дьогтю і мерщій побігла до царського палацу.
Привели Мару до царівни. Царівна вже й очей не відкриває, лежить, ледве дихає. Усі навколо плачуть-побиваються, і сам цар сльози хусткою утирає.
– Ось, царю, ліки для твоєї дочки! – каже Мара. – Якщо допоможе, обіцяй мені виконати одне моє прохання.
Цар, звичайно, погодився.
Намазали царівні руки й ноги дьогтем, і вона підвелася з ліжка здорова і рум'яна.
– Тепер проси, чого забажаєш! – каже цар Марі.
– Дай мені двісті найхоробріших твоїх воїнів, і я піду битися з ворогом лютим! – відповідає йому Мара.
Дав їй цар двісті воїнів, і повела їх Мара прямо до печери змія Оха.
Довго билися зі зміями воїни, поки нарешті вбили страшного змія і його сина Оха та забрали всі їхні скарби.
Роздала Мара скарби тим, у кого змій Ох забирав їх, усіх обдарувала, та й матері трохи припасла. Повернулася вона до рідного села, і зажили вони з матір'ю багато та щасливо.