Якщо вам цікаво знати мою думку, то вона така:
усі маленькі діти – і хлопчики, й дівчатка: світловолосі, руді чи чорняві, з карими, блакитними чи сірими очима, кирпаті або прямонісі, з молодшої, середньої чи старшої групи – всі-всі без винятку мають лягати спати рівно о восьмій вечора.
Отака моя думка!
А я, діти, по світу чимало мандрував, багато бачив і чув. Якщо мені не вірите – запитайте мого шевця. Він вам підтвердить, що за всі свої подорожі я зносив 99 пар гамашів, 66 пар черевиків і 33 пари сандаль. Добре, що я не носив ані чобіт, ані калош, бо грошей на них точно не вистачило б.
Одного разу я мандрував країною, яка, як і ви, має ім’я. Називається вона Африка. Вона дуже далеко від нас – так само, як і ми далеко від неї. Але саме там трапилася ця історія. І хоча Африка – не за рогом, я вам її розповім.
У тій Африці жила родина крокодилів: Тато-Крокодил, Мама-Крокодилиця та маленький Крокодильчик-син.
Тато-Крокодил часто повторював:
– Моя думка така: всі маленькі крокодильчики – і хлопчики, й дівчатка; зелені, бурі чи сірі; з гострими, тупими або прямими мордочками; з хвостиками короткими, середніми чи довжелезними – всі, абсолютно всі мають лягати спати рівно о восьмій годині!
Але маленький Крокодильчик не надто слухав батька. Він жив як йому хочеться і лягав спати не о восьмій, а о дев’ятій – або й пізніше. Уявляєте, діти? Після дев’ятої! Нечувано!
Наступного ранку Крокодилиці доводилося тягти сонька за хвоста, аби той нарешті встав.
Якось Тато-Крокодил питає:
– Сину, коли ж ти нарешті станеш слухняним і почнеш лягати о восьмій?
– А коли ти мені купиш годинника, – відповів Крокодильчик. – Бо без годинника я не знаю, коли та восьма настає. Ось і засинаю, коли попало.
Порадилися Тато з Мамою, позичили грошей у знайомого Крокодила й купили синові годинник. У нас це називається "наручний", але в крокодилів же немає рук, тому він у них – нахвостний.
Та Крокодильчик глянув – і носа скривив:
– Малий якийсь. Не видно, де там та ваша восьма.
Знову Крокодили радились, знову позичили грошей і купили більший годинник – будильник. Але крокодилам будильники не потрібні, бо вони й так вміють прокидатись. Тож назвали його просто: "Час іти спати".
Але й він не сподобався Крокодильчику.
– Знову замалий, – буркнув той.
Третій раз пішли Тато й Мама до годинникаря і кажуть:
– Покажіть нам най-найбільший годинник, з найбільшим маятником!
І купили такий велетенський годинник, що його маятник було видно аж із міста Бузеу (а це, між іншим, ой як далеко від їхньої хати!).
Ох, як же важко було тягнути тих велетенських "вісімгодинників" додому!
Крокодильчик побачив годинник, вже відкрив рота, щоб сказати, що й він замалий, але...
– І цей... – почав було.
Та саме в цю мить було рівно вісім, і хвилинна стрілка годинника хап! – і вхопила Крокодильчика за край штанців і жбурнула його прямісінько в ліжко.
Годинник почав бити вісім:
Бам!
– Що це було? Хто мене кинув?! – подумав Крокодильчик.
Бам!
– Ага... Це годинник...
Бам!
– От я їм покажу!..
Бам!
– А якщо він знову мене кине?..
Бам!
– Не хочу з ним зв’язуватись...
Бам!
– А може, лягти?..
Бам!
– Так, краще вже лягти...
Бам!
І за восьмим ударом Крокодильчик був уже в ліжку. Заснув – і проспав до самого ранку.
Звісно, така історія не могла б трапитися в нашій країні – адже крокодилів у нас немає.
Але все одно – моя думка і думка Тата-Крокодила однакова:
дітям потрібно лягати спати рівно о восьмій!