FacebookInstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Хуан Ведмідь (кубинська казка)

Казки про:
1194

Хуан Ведмідь (кубинська казка) Якось ведмідь схопив жінку й заніс до себе в печеру. А згодом у тієї жінки знайшовся хлопчик. Ведмідь не випускав її з печери. Як ішов на полювання, затуляв каменем вхід, і жінка не могла вийти.

А синочок, якого назвала вона Хуаном, тим часом підростав. І якогось дня сказав:

– Мамо, я відкочу цього каменя.

– І як же ти, синку, його зрушиш? – питає мати.

– Та зрушу!

Вперся Хуан плечем і відкотив каменюку від печери. Вийшли син із матір’ю та й побігли на берег моря. А там бачать: пливе корабель. Почали махати. Капітан угледів їх і віддав матросам наказ підпливти до берега.

Син і мати зійшли на корабель.

У першому ж селищі, до якого вони пристали, капітан збудував для матері з сином будиночок. Мати послала свого Хуана до школи

вчитися. Але школярі дражнилися: «Хуан-Ведмідь! Хуан-Ведмідь!» Він до вчительки, просить, щоб сказала хлопцям, хай не дражняться. Та де там! Хлопці, наче й не чули вчительчиних слів, дражняться й дражняться. Урвався терпець Хуанові. Схопив він парту й пожбурив на кривляк. І пішов геть із школи.

Однак прізвисько Хуан-Ведмідь відтоді так і причепилося до нього навіки.

Прийшов Хуан додому й каже матері:

– Піду я, мамо, побачу світу.

А мати йому:

– Та гаразд, синку. Хай же тобі щастить...

І подався Хуан-Ведмідь у мандри. Але прийшов спочатку до кузні й попросив коваля викувати йому палицю, щоб важила півтораста пудів. Коваль викував півторастапудову палицю. Взяв її Хуан-Ведмідь і помандрував далі.

Чи швидко, чи помалу йшов, коли бачить: чоловік гори рівняє.

– Скажи, друже,– озвався до нього Хуан-Ведмідь,– скільки тобі за це заплатять?

– Три песо,– відповів чоловік.

А Хуан-Ведмідь йому каже:

– Дам тобі чотири, якщо підеш зі мною.

Пішов Рівняйгора з ним. Ідуть усе вперед та вперед, коли це бачать: чоловік ланцюги плете.

Хуан його й питає:

– А скільки тобі, друже, за це заплатять?

– Чотири песо,– відказує той.

А Хуан-Ведмідь йому:

– Дам тобі п'ять, якщо підеш з нами.

І Плетиланцюг пішов з ними. Це вже утрьох мандрували вони світом.

Небагато й пройшли, коли бачать: чоловік вириває дерева з корінням. Хуан питає його:

– Друже, а скільки тобі заплатять за цю роботу?

– П’ять песо,– відповідає той.

– Дам тобі шість, якщо підеш з нами,– каже йому Хуан-Ведмідь.

І Вирвидерево пішов з ними. Це вже учотирьох мандрували вони світом.

Незабаром підійшли вони до високої гори. Подерлися на ту гору, аж зирк – стоїть порожня хатина.

– Отут,– каже Хуан-Ведмідь,– ми й будемо жити.

Вирішили, що троє підуть на полювання, а хтось один зостанеться вдома їсти варити.

Так і вчинили. Куховарити зостався Плетиланцюг, а троє товаришів пішли полювати. Якраз обід зварився, коли це де не взялася кішка й каже куховарові:

– Я з’їм обід!

А куховар їй:

– Облизня з’їси, а не обід!

Кішка як розлютиться, як стрибне на Плетиланцюга! Покусала його, подряпала, з’їла весь обід та й пішла собі.

Вернулися троє мисливців, дивляться, а куховар у ліжку лежить. Питають Плетиланцюга, що йому скоїлося, а той тільки охкає: мовляв, нездужає. А про кішку – нічичирк.

Назавтра хворий видужав і подався з двома товаришами в ліс на полювання, а за куховара лишився Вирвидерево.

І знов прийшла кішка й так само пронявкала:

– Я з’їм обід!

А Вирвидерево їй:

Хуан Ведмідь (кубинська казка) – Дулю з маком з’їси, а не обід!

Стрибнула кішка на нього, понівечила. А тоді з’їла обід і щезла. Прийшли мисливці, а товариш їхній у ліжку лежить.

– Що скоїлося? – питають.

– Нездужаю...– стогне Вирвидерево.

А про кішку ні мур-мур.

Наступного дня за куховара зостався Рівняйгора, і коли він доварював обід, прийшла кішка, покалічила його і весь обід з’їла.

Вернувся Хуан-Ведмідь із товаришами, а куховар у ліжку – нездужає, мовляв.

– Що за дивина! – зчудувався Хуан-Ведмідь.– Ну, тепер я лишуся за куховара.

І лишився, а троє товаришів подалися в ліс полювати.

Знов прийшла кішка й сказала:

– Я з’їм обід!

А Хуан-Ведмідь їй:

– У мене ти не з’їси нічого!

І коли кішка стрибнула, Хуан кинув свою палицю й відбив їй вухо. Мусила кішка тікати.

Хуан-Ведмідь узяв одбите вухо й поклав собі в кишеню.

Коли товариші вернулися з лісу, він сказав:

– Ходімо слідом за тією кішкою, де покрапала кров... Подалися друзі по кривавому сліду і прийшли до глибокої печери. Тут слід уривався – треба було спускатися вниз.

Рівняйгора каже:

– Я спущуся.

Обв’язали його мотузкою, а в руки дали дзвіночок, щоб подзвонив, коли не зможе спускатися глибше, і його піднімуть. Тільки почали Рівняйгору спускати, як задзеленчав дзвіночок, і сміливця підняли нагору.

– Ні, я не спущуся! – мовив Рівняйгора.

Тоді зголосився Плетиланцюг:

– Спускайте мене.

Дали йому дзвіночок і почали спускати. Але незабаром задзеленчав дзвіночок, і Плетиланцюга підняли нагору.

– Не можу, не спущуся! –каже.

Тоді Вирвидерево почав спускатись,– та знов зайшовся дзвіночок, бо цей теж не міг спуститися в печеру.

Тут озвався Хуан-Ведмідь:

– Я спущуся. Чим голосніше дзеленчатиме дзвіночок, тим більше попускайте мотузку. А як смикну мотузку – підіймайте мене.

Обв’язали його і спустили з палицею в руці. Дзвіночок дзеленчав, а друзі знай попускали мотузку, аж поки Хуан став ногами на дно печери.

Розглянувся, а в тій печері три дівчини сидять.

Як ти сюди потрапив, сміливцю? – вигукнули дівчата.

– Та вже потрапив,– відповів Хуан.

Нас викрав велетень,– сказали дівчата. – Коли він повернеться, доведеться тобі з ним битись. Там, у закутку печери, два мечі: один – новісінький, а другий – іржавий. То ти бери собі іржавого. І вб’єш велетня одним ударом.

Аж ось і велетень прийшов та й каже:

– Щось тут людським духом пахне!

А Хуан-Ведмідь відповідає:

– Людський дух – це я. І тобі доведеться зі мною битися.

То вибирай меча, який тобі до вподоби,– припрошує велетень.

Узяв Хуан-Ведмідь меча. Почали вони битись, і Хуан-Ведмідь одним ударом убив лихого велетня.

Коли велетень упав мертвий, Хуан придивився – аж у того немає вуха.

Ось воно, те вухо, у мене в кишені! – мовив Хуан. Бо то ж велетень був кішкою.

Троє товаришів нагорі не знали, що й думати: адже Хуан так довго не давав знаку. А він обв’язав одну дівчину мотузкою, а тоді смикнув мотузку, щоб тяг ли.

Коли дівчину підняли, Рівняйгора враз у неї закохався.

Хуан Ведмідь (кубинська казка) – Вона моя! – сказав він. І взяв її собі.

Та ця дівчина ще в печері подарувала Хуанові-Ведмедю золотого гребінця, на якому було її ім’я.

Хуан-Ведмідь обв’язав мотузкою другу дівчину, і її теж підняли нагору. Плетиланцюг як побачив, так і закохався в неї.

– Вона моя! – сказав. І взяв її собі.

Але ця дівчина подарувала Хуанові-Ведмедю половинку золотого яблука, на якому було її ім’я.

Хуан обв’язав мотузкою третю дівчину, і Вирвидерево витяг її. Побачив – і враз закохався в неї.

– Моя буде! – сказав. І взяв її собі.

А дівчина ще в печері дала Хуанові-Ведмедю золотого перстеника, на якому було її ім’я.

Зостався Хуан-Ведмідь у печері сам-один. Запідозрив він товаришів у зраді й надумав випробувати їх. Прив’язав до мотузки свою півторастапудову палицю, а троє товаришів, гадаючи, що то Хуан, підняли її до половини висоти і впустили, бо хотіли, щоб Хуан убився на смерть.

«Що діяти?» – спитав себе Хуан-Ведмідь.

Дістав з кишені кішчине вухо й куснув його. А вухо його питає:

– Чого тобі треба?

– Дай мені попоїсти,– попросив Хуан.

Тієї ж миті перед ним з’явився обід. Хуан-Ведмідь смачно попоїв, а тоді ліг спати. Цілу ніч проспав на дні печери. А вранці знов куснув чарівне вухо. І воно йому сказало:

– Король, батько трьох визволених дівчат, оголосив: ті, що принесуть три особисті речі, які належать його дочкам, одружиться з ними.

І Хуан наказав вухові:

– Перенеси мене в те місто, де три королівни!

Вухо забрало його з тієї печери й віднесло в місто, де жили дівчат а-королівни. Там Хуан знов укусив вухо.

– Чого тобі треба? – питає воно.

– Зроби мене жебраком.

І вухо зробило Хуана жебраком.

А тим часом столицею пішла чутка, що три королівни одружуються. Хуан-Ведмідь, що перекинувся жебраком, прийшов до одного шевчика. А той йому гукає:

– Чого ти тут швендяєш? Знав би ти, що діється в столиці!

– Та я знаю,– відказує Хуан-Ведмідь.

– Нічого ти не знаєш! Якби лишень ти бачив трьох королівен, що виходять заміж! Там такі вродливі! Я залюбки одружився б на одній з них...

А Хуан-Ведмідь на те:

– Мені б іще трішки піддужчати, то я оженюся на одній з тих дівчат. Принеси мені мішок горіхів волоських та ще мішок горішків ліщинових. І замкни мене в кімнаті.Хуан Ведмідь (кубинська казка)

Купив йому шевчик мішок горіхів волоських та ще мішок горішків ліщинових. І замкнув його в кімнаті. І почав Хуан їсти горіхи. Проте шевчикова жінка зиркала сердито на Хуана, що трощив горіхи.

– Який-бо ти телепень! – сказала вона чоловікові. – Викинув гроші на горіхи, щоб цей волоцюга поїв їх задарма!

Та шевчик пустив жінчині слова повз вуха.

Настав уже третій день строку, коли женихи мали принести докази порятунку принцес – їхні особисті речі. А женихами називали себе троє негідників: Вирвидеребо, Рівняйгора та Плетиланцюг. Але королівни водно твердили, що не ці троє вирятували їх із печери, а один юнак, якому кожна з них подарувала свою особисту річ. На те ж і дано три дні строку, щоб з’явився той рятівник із доказами.

Ось кінчився і третій день строку. І тоді король, побачивши, що ніхто не з’явився, призначив випробу для женихів: хто, скачучи на коні, всилить нитку в голку, той і побереться з його дочкою. Всі в місті звеселилися, заворушились, адже всім кортіло побачити таке видовисько.

І наїхали до столиці тисячі й тисячі вершників.

А Хуан-Ведмідь сидів собі в шевчиковім домі. От господар вичепурився та й каже Хуанові:

– Дурний ти, що сидиш тут, не йдеш нікуди, нічого не знаєш. Бачив би ти, що робиться в місті, скільки там вершників!

А Хуан-Ведмідь мовчить собі.

Ось вершники виїхали на майдан, щоб почати змагання, хто на скаку всилить нитку в голку. Хуан-Ведмідь, зачувши кінський тупіт, куснув чарівне вухо.

– Чого тобі? – спитало вухо.

– Дай мені вороного коня в повній збруї,– побажав Хуан. І став перед ним вороний.

Знов куснув Хуан вухо і звелів:
Хуан Ведмідь (кубинська казка) – Одягни мене в чорні шати!

Вухо вбрало його.

І виїхав Хуан на вороному коні, весь у чорне вбраний, а чоло під заборолом сховане. І всі, хто його бачив, дивувалися:

– Який гарний кінь!

Знов куснув Хуан вухо.

– Що треба? – спитало воно.

– Коли я поскачу, – сказав Хуан,– засиль мені нитку в голку.

І все їхав, а народ примовляв:

– Який красень їде на вороному коні!

Нараз Хуан-Ведмідь погнав коня вскач і засилив нитку в голку.

Люди закричали, вітаючи його з перемогою, а він куснув чарівне вухо й мовив:

– Хочу, щоб ти мене зробило жебраком і щоб я знову сидів у шевчиковім домі.

І вухо посадило його знов у шевчиковім домі, і знову на ньому був подертий одяг.

Аж ось повернувся шевчик із змагання вершників і каже:

– Слухай, старий, що я бачив! Матінко моя! Переміг якийсь чоловік на вороному коні! Вся столиця його вітала!

А Хуан-Ведмідь сидить собі й нічичирк.

Минуло шість годин, і король, побачивши, що не з’являється той, хто засилив нитку в голку, призначив іншу випробу: хто привезе три прапори з Італії, той побереться з його дочкою.

І виступили три загони по сто душ у кожному, щоб добути три італійські прапори.

Шевчик розповів про все це Хуанові, а потім спитав:

– І хто добуде ті три прапори?

А Хуан-Ведмідь відповідає:

– Це дуже легко зробити.

– І що ти там знаєш? – насипався на нього шевчик. – Сидиш собі тут, нікуди не ходиш, нічого не бачиш, то й не знаєш нічого!

Хуан-Ведмідь змовчав.

І коли вже ті загони були готові рушати до Італії, Хуан-Ведмідь, убраний жебраком, прийшов до палацу й просить короля:

– Ваша королівська величносте, дозвольте й мені поїхати.

А король як розсердиться!

– Де вже тобі,– кричить,– голодранцю обдертий, втнути таке, що й трьом загонам не до снаги! Геть звідсіля!

А королева заспокоює короля, умовляє:

– Ну ж бо, мій володарю, всяк має право спробувати щастя.

Тоді Хуан-Ведмідь вернувся в шевчиків дім, сів та й сидить. Але

коли три загони вже рушили, куснув він чарівне вухо й звелів:

– Дай мені буланого коїш, біле вбрання і спорядження.

Вухо все те йому дало.

І поїхав він містом, і всі казали:

– Який гарний буланий кінь! Дивіться, який гарний буланий!

Коли Хуан виїхав за місто, куснув вухо й сказав:

– Дай мені в руки ті три прапори італійські.

І вухо дало йому прапори. Хуан-Ведмідь узяв їх, знов куснув вухо й каже:

– Хай я знов буду жебраком.

І знов обернувся жебраком та й пішов до шевчикового дому. А тут і шевчик прибіг, хвалиться:

– Чуєш, старий, який був кінь, яка краса! Вершник у білому привіз прапори!

А Хуан мовчить собі.Хуан Ведмідь (кубинська казка)

А в палаці усе вже було готове для весілля. Того, хто з’явиться з новими доказами, негайно женять на погрійсь королівні. І тоді знов виступили наперед Вирвидерево, Плетиланцюг і Рівняйгора й сказали, що то вони вирятували королівських дочок. А королівни водно казали, що вони цих молодців і знати не знають.

Тоді король звелів:

– Покажіть ваші докази!

Але троє негідників нічого не могли показати.

А Хуан-Ведмідь, узявши всі свої докази, куснув чарівне вухо й сказав йому:

– Оберни мене знов на Хуана-Ведмедя. І перенеси в палац.

І вухо перенесло його в палац. А королівни впізнали його й закричали:

– Ось він, тату! Оцей нас порятував!

Тут усі повернули голови і шевчик задивився на Хуана-Ведмедя, бо не впізнав свого гостя в такій гарній одежі.

І король звелів:

– Покажи докази!

Тоді Хуан-Ведмідь підійшов до короля. А королівни взяли його за руки й кажуть батькові:

– Оце ж наш рятівник, тату!

А король:

– Мені ваших слів не досить. Хай покаже докази.

І мовив Хуан-Ведмідь до короля:

– Сягни рукою в мою кишеню.

Король сягнув рукою в Хуанову кишеню і витяг звідти три прапори італійські, та тільки мовив здивовано:

– То ж треба!

Тоді Хуан-Ведмідь підступив до королеви й попросив:

– Покладіть руку в ось цю кишеню.

Королева поклала руку в іншу його кишеню й дістала звідти голку з ниткою.

– Ой, леле! – вигукнула вона.

Тоді Хуан-Ведмідь підійшов до першої королівни, яку визволив з печери, й попросив:

– Сягни рукою в цю кишеню.

І дівчина витягла з кишені половинку золотого яблука й золотого гребінця. І сказала:

– Я знала, що ці подарунки в його руках!

В Хуана-Ведмедя лишався ще золотий перстеник. Хуан підійшов до шевчика, що переступав з ноги на ногу, й сказав:

– Поклади руку в цю кишеню.

Поклав шевчик руку в кишеню й витяг золотого перстеника. А Хуан-Ведмідь мовив:

– Візьми цього перстеника, бо ти мій друг. Хай тобі це буде на згадку.

Сказав король Хуанові-Ведмедю:

– Ти одружишся з найстаршою моєю дочкою.

І Хуан-Ведмідь одружився з королівною.

Кому бублик, кому ковбаска – от і скінчилася казка.

А хто ще трохи засидиться, той до стільця приклеїться.