Був собі чоботар на ім’я Лазарос. Якось біля нього зібралося багато мух. Лазарос розмахнувся і одним ударом убив сорок штук. Після цього зробив він собі меч, на якому написав: «Сорок душ одним ударом загубив»,– та й помандрував у чужі краї. Ішов два дні, аж поки опинився біля криниці, де й умостився спати.
Недалеко від криниці жили дракони. Прийшов по воду дракон, глянув па Лазароса, і впав йому в вічі напис на мечі. Дракон подався додому і розказав про це своїм братам.
– Іди й попроси,– сказали дракони,– щоб він став нашим побратимом.
Дракон підійшов до Лазароса та й каже:
– Будь нашим побратимом!
– Згода,– відповів той.
Дракони щодня ходили по дрова й по воду. Прийшла й Лазаросова черга. Дракони дали йому величезний бурдюк, яким вони носили воду, і Лазарос ледве дотяг його до криниці.
Ждали дракони Лазароса, ждали, а потім їх охопив страх. Вирядили вони ще одного:
– Піди подивись, що там трапилось.
– Що це ти робиш, пане Лазарос? – спитав дракон, побачивши, що той окопує криницю.
– Не можу я щодня ходити по воду,– відповів Лазарос,– хочу за раз перенести криницю, щоб більше не ходити.
– Не роби цього, бо ми тоді помремо від спраги Краще ми за тебе ходитимем по воду.
Прийшла черга іти Лазаросу по дрова. Ждали його дракони, а потім послали одного подивитися, що там трапилось.
– Що ти робиш, пане Лазарос? – спитав дракон, побачивши, що той обв’язує дерева вірьовкою.
– Хочу перенести весь ліс за один раз, щоб більше не ходити.
– Не треба, пане Лазарос,– каже дракон,– бо потім ми загинемо від холоду. Краще ми будемо ходити по дрова.
Узяв дракон одне дерево й пішов.
Та скоро дракони, боячись Лазароса, надумали погубити його. І домовились: коли Лазарос спатиме, кожен дракон ударить його сокирою. Почув це Лазарос і поклав увечері на своє місце колоду, накривши її накидкою.
Вночі кожен з драконів ударив по колоді. Вони були певні, що розправилися з Лазаросом. Повкладалися дракони знову спати. А Лазарос викинув тріски від колоди надвір, а сам ліг на те місце і перед світанком застогнав.
Почули стогін дракони і питають:
– Що з тобою, Лазаросе?
– Блохи вночі кусали.
Перелякалися дракони, а па другий день питають:
– Лазаросе, у тебе, мабуть, жінка й діти є?
– Є,– відповів той.
– Ось тобі мішок золота – і йди собі додому. Мабуть, вони скучили за тобою?
– Гаразд; тільки пошліть кого-небудь зі мною. Чого це я мушу сам нести мішок?
По дорозі Лазарос каже драконові:
– Ти тут почекай, а я піду позв’язую своїх дітей, щоб вони тебе не з’їли.
Позв’язував Лазарос дітей трухлим мотуззям і наказав їм:
– Коли побачите дракона, рвіть на собі мотуззя й кричіть: «М’яса драконового хочемо!»
Тільки дракон наблизився, а діти й закричали:
– М’яса драконового хочемо!
Той кинувся навтіки. По дорозі зустрів лисицю.
– Чого це ти такий переляканий? – спитала вона.
– Оце ледве врятувався від Лазаросових дітей. Мало мене не з’їли.
– І ти злякався дітей Лазароса? – здивувалася лисиця.– У нього було дві курки, одну я з’їла вчора, а другу зараз іду їсти. Якщо не віриш, ходімо зі мною, побачиш. Прив’язуйся до мого хвоста.
Прив’язався дракон до її хвоста і пішов слідом. Наблизились вони до хати Лазароса, а той якраз сидів з рушницею, боячись, що прийдуть дракони. Та коли він побачив лисицю, яка вела дракона, то вигукнув:
– Я ж тобі наказував, щоб ти привела не одного дракона, а всіх!
Почув це дракон, і його ніби вітром здуло. А лисиця, прив’язана до драконового хвоста, тут же сконала. Спекавшись драконів, Лазарос збудував собі нову хату і став жити-поживати і горя не знати.