Було це колись давно, у маленькому містечку, де на кожній вулиці стояли майстерні – і кожен другий був або швець, або кравець.
Одного дня прийшов молодий парубок до одного шевця проситися в підмайстри.
– Таких, як ти, – каже швець, – у мене щодня по три заходять! На словах усі майстри, а як до роботи – то й підошву рівно не пришиють.
– А ти спробуй мене, – відповідає хлопець. – Побачиш, що я вмію.
– Гаразд, – погодився швець. – Зший мені пару чобіт – подивимося, що з того буде.
Хлопець узявся до роботи – і до вечора зробив такі чоботи, що хоч у дзеркало став їх виставляти! Майстер аж очі витріщив.
– Еге ж, робота твоя спора! – сказав він радісно. І найняв хлопця в підмайстри.
Того вечора показав йому швець маленьку кімнатку під самим дахом, де той мав жити. Хлопець подякував, зачинився – і майстер, сповнений цікавості, став нишком підглядати у замкову шпарину.
Бачить: став хлопець на коліна, схилив голову й каже:
– Господи, скільки ж мені ще молитися, щоб Ти почув мене? Молюся, молюся, а сто гульденів як не було, так і немає!
Потім підвівся, зітхнув і ліг спати.
Наступного вечора швець знов не втримався й підгледів: хлопець стоїть на колінах, знов молиться:
– Ну що, Господи, коли ж я від Тебе отримаю сто гульденів?
Майстер посміхнувся й подумав:
"Ага, ось і перевірю, що він зробить, коли Бог його "почути" вирішить!"
Наступного дня він виліз на дах, пробив у стелі маленьку дірку, взяв гарного гаманця, вишитого перлами, поклав туди дев’яносто дев’ять гульденів і тихенько спустив у кімнату підмайстра.
Гаманець гепнувся на підлогу. Хлопець підвів голову, прислухався, підійшов, підняв його:
– Що це впало? Може, Господь таки зглянувся?
Розв’язав гаманця, перерахував гроші й буркнув:
– Еге ж, дев’яносто дев’ять... Просив я сто, а дав дев’яносто дев’ять. Не зовсім чесно, Господи! Але гаманець, мабуть, гульден коштує – будемо вважати, що рахунок зійшовся.
Швець, що стояв нагорі, ледве стримував сміх. Та все ж цілу ніч не спав – кортіло дізнатися, що хлопець робитиме далі.
А підмайстер зранку, як завжди, сів до роботи, співає, насвистує – ні про які гроші й не згадує.
Не витримав швець:
– Слухай, – каже, – ти вчора отримав дев’яносто дев’ять гульденів і гаманця, вишитого перлами?
– Таки так, – спокійно відповів хлопець.
– А знаєш, звідки вони?
– Звісно, знаю – від Господа Бога!
– Від Бога?! – розсердився швець. – То від мене вони! Віддай негайно!
– О ні, – усміхнувся підмайстер. – Я молився – і гроші впали мені просто з неба. Так що це дар Божий.
Швець розлютився не на жарт:
– Віддай! А не то в суд подам!
– Подай, – спокійно відповів хлопець.
І справді, швець подав скаргу. У суді домовився з суддею – хотів підмайстра провчити.
Коли хлопця викликали, він підійшов до писаря й пошепки спитав:
– Скажи, як зробити, щоб гаманець залишився мені?
Писар, що був хитрий та жадібний, каже:
– Поділишся зі мною – скажу.
– Домовились.
І той радить:
– Коли тебе суддя питатиме, ти нічого не кажи, лише свисти й правою рукою вуса гладь.
Хлопець запам’ятав.
У залі суддя питає:
– Ти отримав гаманця з дев’яноста дев’ятьма гульденами?
Хлопець – свистить і гладить вуса.
Суддя повторює:
– То визнаєш, що гроші твої?
Хлопець – свистить і гладить вуса.
Суддя розсердився, гримнув:
– Та він, певно, з глузду з’їхав! Забирайте його звідси!
Хлопець і не чекав двічі – чкурнув із суду, аж курява за ним знялася.
А писар, що дав "пораду", біжить за ним:
– Гей! Половина твоя – половина моя!
Хлопець тільки свиснув, погладив вуса та й пішов далі, насвистуючи ту саму веселу мелодію.
Так і залишився з гаманцем – і безтурботний, і щасливий.
А в місті ще довго сміялися, кажучи:
"Із дев’яноста дев’ять гульденів зробив сто – бо розум у нього був золотий!"