– Мабуть, хтось нашого Муркаша зурочив, – сказала Денискові бабуня. – Був такий лагідний котик, такий потихоня! Миші могли йому вузлики на хвості в'язати. А тепер, бач, розласився до пташок. По деревах з гілки на гілку стрибає. Пуцьверінків кривдить.
– Ну, це йому так не минеться, – сказав, червоніючи від обурення, Дениско.
Другого дня він прокинувся раніше, ніж завжди. Швиденько вмивсь, одягся, з'їв півтарілки вівсяної каші й почимчикував до колгоспної кузні.
Кузня стояла за вигоном у дикому вишняку. Вона була маленька, скособочена й чорна від кіптяви. Але там з ранку до вечора гуготіло в горні полум'я і лунав веселий передзвін молотків.
– Здрастуйте, – привітався Дениско, переступаючи поріг.
Коваль дядько Левко, кремезний і нешвидкий у рухах чоловік, тицьнув у жар синє, бо вже схололо, залізко, поклав на кувадло кліщі, витер пропаленим у кількох місцях фартухом пітне чоло й тільки по тому відповів:
– Доброго здоров'я й тобі. Чого це так рано встав?
– А наш кіт Муркаш до пташок розласився, – квапливо заходився пояснювати Дениско. – Підкрадеться і ловить. А я хочу на шию йому дзвіночка. Бо з дзвіночком дідька лисого підкрадешся. Дзвіночок що не ступиш – телень-телень! От пташки і встигнуть утекти.
– Діло! – підморгнув дядько Левко. – Сам придумав?
– Ні, це по телевізору про таке розказували... А ви мені дзвіночка викуєте? У крамниці їх зараз нема. А поки тато чи мама в район поїдуть, Муркаш всіх горобців і синиць виловить.
– Як така рахуба, то доведеться викувати, – сказав дядько Левко. – Тільки ось мою роботу попервах упораєм. Гайда, ставай до міха. Василь, що за молотобойця в мене, до військкомату поїхав. Восени йому в армію. То стажуйся – і я тебе на його місце візьму.
– А я хіба зможу? – щиро засумнівався Дениско.
– Не святі горшки ліплять, – розгладив вуса дядько Левко. – А ти хлопець бідовий. Думаю, саме враз будеш.
Підохочений щедрою похвалою, Дениско дотягся до металевої ручки міха і смикнув її донизу. Проте міх навіть не зворухнувся.
– Ти що, каші мало їв? – блиснув білозубою посмішкою дядько Левко.
– Чого це мало? – ображено засопів Дениско. – Цілих півтарілки.
Він ухопився за ручку обома руками і, підстрибнувши, завис на ній у повітрі. Але тут-таки під вагою власного тіла опустився.
Міх важко зітхнув. З горна віялом приснули скалки. По кузні метнувсь прохолодний вітрець.
Тепер діло в Дениска пішло веселіше. Він підстрибував і опускався на землю, підстрибував і опускався. Міх задихав легко, на повні груди. Вугілля пойнялося фіалковим димком, а далі з нього виткнулося кілька язиків вогню. Хвилини за три залізко так розпеклося, що знов стало червоне аж до жовто-білого. Дядько Левко спритно вихопив його кліщами й поклав на кувадло.
– Тобі перекур, товаришу молотобоєць, – сказав він. – Тепер моя черга чуба погріти. Відійди-но подалі, щоб іскри не дістали. Та швидше, бо наш брат коваль клепле, поки тепле.
Він легко, ніби граючись, загрюкав молотком по залізкові, то спліскуючи, то вигинаючи його. А Дениско дивився на ту спритну роботу, як зачарований.
– Це у свинарнику двері мінятимуть, – пояснив дядько Левко. – Старі оджили своє, струхлявіли, а нові для міцності обкувати треба.
– Знаю, – сказав Дениско. – У вас робота ого яка відповідальна і важлива.
– Е, зараз це ремесло не те, що колись, – пошкріб потилицю дядько Левко. – Нині все тобі на заводі мудрі автомати злагодять. А раніше й справді без коваля жодна жива душа не обходилась. Чи плуга там, чи рогача з коцюбою, чи завіса, чи підкови коням – все на ковалеві руки. Недарма у тьми-тьмущої люду прізвище – Коваль. А то ще – Ковальчук, Коваленко, Ковалина, Ковалишин. А візьми ти росіян. У них чи ненайбільше Ковальових та Кузнєцових. У поляків одне з найпоширеніших прізвищ Ковальський. А в англійців – Сміт, що теж значить «коваль». Тепер давай будемо згадувати приказки. А їх про ковалів достолиха. Може, знаєш хоч одну?
– А ви ж он казали: «Коваль клепле, поки тепле», – нагадав Дениско.
– Правильно. Молодець, що запам'ятав. А ще про нас кажуть: «Без плуга не орач, без молота не коваль», «У коваля руки чорні, а хліб білий», «Не бери заліза в руки, поки на нього не плюнеш» і так далі. Про гарного майстра відгукуються з повагою: «Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує». А бракороба, що й одною рукою працювати не навчився, засміють: «Кував, грів та на пшик звів»...
Так у роботі та в щирій розмові дядько Левко з Дениском спорали всю роботу.
Під обід приніс Дениско з кузні манюнього, але голосного дзвіночка-скликанчика і на міцній шворці прив'язав Муркашеві на шию...
Маєте сумнів, чи допомогло це пташкам? Перевірте самі, от і знатимете.