Було це давно-давно, коли ще в світі траплялися різні дива. Саме годі над річкою Нідою стояв старий вітряк. Восени селяни привозили до вітряка повні мішки зерна, а мельник Смолка перемелював його па борошно, з якого господині пекли потім хліб і коржі.
Мельник був чоловік добрий і чесний, за мливо брав небагато, отож люди любили його й шанували. Усе було б добре, якби не одне лихо: з давніх-давен у млині жив злий чорний карлик. Мало хто його бачив, зате шкоди він робив багато.
Мельник добре знав, звідки взявся карлик. Ще як хазяйнував у млині покійний мельників дід, узяв він собі за помічника сусіднього хлопця Антека. Той Антек був великий лінтюх. Часом лінувався навіть вмитися. Так, було, й ходить цілісінький день брудний та розпатланий.
До роботи його й палицею не заженеш – утече в садок або в поле, ляже в траву й спить. Зате за столом Антек був перший. їв за трьох, аж за вухами лящало. Не раз залазив він у комору й тягав звідти мед, сир
та сметану. Спершу дідусь із бабусею думали, що то миші завелися в коморі. Поставили пастку із шматочками шинки на приманку – не спіймалася жодна миша.
Тоді спало на думку дідусеві, що може, це Антек хазяйнує в коморі. Почав за ним стежити – ніяк не спіймає на гарячому. Та раз Антек таки попався.
Бабуся зробила свіжий сир і винесла до комори. А дідусь зайшов слідом за нею й заховав пастку під сиром. Хитрий Антек і не догадався, який йому готувався підступ.
Коли після обіду всі пішли в поле жати, Антекові раптом захотілося пити. Він побіг додому, та не до криниці, а прямісінько до комори, де стояв свіжий сир. Тільки-но Антек поліз до миски, раптом – клац! – пастка замкнулася і боляче вхопила його за руку. Від болю й страху Антек зарепетував на всю горлянку й вискочив з комори. Дідусь почув крик і вибіг на подвір’я.
– Ах ти ж, злодюжко! Нарешті я тебе спіймав! – гукнув він, хапаючи Антека за комір. Звільнив Антекову руку з пастки, добре вичитав йому й суворо наказав, щоб цього не було більш ніколи.
Відтоді Антек тільки й думав, як би помститися дідусеві. Аж ось одного вечора зустрів він біля млина бридкого карлика. Голова в нього була, мов казан, очі – як у жаби, рот величезний, ще й вуха відстовбурчені, мов лопухи.
Антекові зразу ж спало на думку, що цей потворний карлик може йому в пригоді стати. І він домовився з карликом, що пустить його до млина, а за це хай карлик робить дідові всілякі шкоди та капості й чинить йому збитки.
Карлик оселився на сухому, теплому горищі вітряка під самим дахом. І такий він був малий, що дідусь ніколи його не бачив. Удень хитрун спав, сховавшись у кутку, а вночі бешкетував. Так робив він, коли були живі дід та батько Смолки, так робив і тепер.
Оце був клопіт мельникові! Ночами карлик таке виробляв, що не було й хвилини спокою. То чіплявся на крила вітряка й крутив їх швидко, мов найдужчий вітер, то роздирав мішки з борошном і зерном, то прокрадався під вікна хати й пищав, наче пацюк, то залазив на дерево й стогнав, як пугач.
Коли мельник і його жінка спали, карлик прокрадався крізь мишачу дірку в сіни, перекидав відра з водою, стукав у стіну й гуркотів кочергою в кухні, стрибав на піч і торохтів сковородою об горщик. Часом він залазив у шафу й трощив кухлі та миски. Кілька разів навіть траплялося і так, що злий карлик перегризав ніжки в ліжку, і сонний мельник з жінкою падали додолу.
Що не робив Смолка – нічого не допомагало. І продати млина теж не можна було, бо на селі вже всі знали, що там хтось бешкетує вночі.
Якось восени Август Смолка сидів у хаті біля печі й відпочивав після роботи. Він запалив люльку й із смаком попихкував нею: пах-пах-пах!.. А сам з тривогою думав, що надходить ніч – адже саме восени карлик бешкетував найбільше.
Раптом хтось постукав у двері хати й на порозі став якийсь чоловік.
– Добривечір, господарю І – привітався він.
– Добривечір і вам. А чого ви хочете, чоловіче добрий?
– Чи не пустили б ви мене до себе на ніч та чи не дали б повечеряти? Тут ніде близько нема жодної хати. Я постукав до вас, бо побачив у вікні світло.
Мельник запросив гостя до хати, але злякано відступив назад, бо слідом за гостем вліз у сіни величезний чорний ведмідь.
– Заходьте самі, а цю чорну потвору залиште надворі! – гукнув переляканий мельник.
Чоловік заспокоїв його.
– Не бійтесь, господарю, це мій друг. Він не зробить вам ніякої шкоди. Я дуже прошу: прихистіть пас обох. Ніч холодна – ведмідь, хоч і кудлатий, а змерзне надворі, га ще й собак усіх переколошкає. Я відведу його до вітряка. Там йому буде тепло й затишно.
Ведмідь, наче зрозумівши, що про нього мова, простяг передні лапи до мельника й тихо загарчав. Мельник посміхнувся.
– Та добре вже,– згодився він. – Тільки в млині у мене не все гаразд Щоб вашому Бурмилові не було якої кривди...
Чоловік похитав головою.
– Мій Бурмило нічого не боїться. Вже він якось дасть собі раду.
Мельник глянув на ведмедя. Сподобався йому цей кошлатий гість. Він пішов до комори й приніс повну миску молока й трохи меду на тарілці. Бурмило вилизав мед, потім вихлебтав молоко та аж забурчав од задоволення. Упоравшись із їжею, він став на задні лапи й, кумедно погойдуючись на всі боки, затанцював, наче дякував за частування. Мельник і гість, сидячи за столом, весело сміялись.
Незабаром ведмедя відвели до вітряка; намостили йому соломи, він розлігся й захропів.
Гість і собі ліг на лаві біля печі й швидко заснув. А мельник ще довго крутився з боку на бік, прислухався, чи не бешкетує вже карлик. Та у млині було на диво тихо. Тільки вряди-годи чути було грізне гарчання й чийсь зляканий писк. Але мельник боявся встати й подивитися, що там діється.
Коли гість прокинувся вранці, в хаті вже нікого не було. Він мерщій одягся й вийшов на кухню.
– Як вам спалося? – спитала його мельникова жінка.
– Дуже добре А вам?
– Ой, погано! Всеньку ніч чекали ми, що вироблятиме той бешкетник, але сьогодні він чомусь не прийшов. Аж нам якось чудно – не знаємо, що з ним сталося. Там у вітряку таке діялось – щось гарчало, щось пищало, та ми боялися туди заглянути.
Тут на кухню зайшов мельник і привітався з гостем.
– Ну як, господарю, не були ще у млині? – спитав той.
– Та ні, чекаю на вас. Ходімо разом.
Пішли до млина. Ведмідь був живий і здоровий. Побачивши хазяїна, він радісно забурчав. Гість погладив його по кошлатій голові.
– Бачите, господарю, як воно було, – обізвався він. – Мабуть, ваш бешкетник хотів вибратися з вітряка, щоб знов утнути вам якусь шкоду.
А ведмідь його побачив і почав ганяти. Отож і чути було писк. Мабуть, карлик з перестраху втік і заховався в своїй норі.
Мельник весело кивнув головою.
– От молодець ваш Бурмило, що приборкав того негідника! Знов почастую його за це медом і молоком.
Гарно поснідавши, гість узяв ведмедя за ланцюг і рушив до воріт. Він щиро дякував мельникові за гостинність.
– Нема за що! Нема за що! – махав рукою мельник. – Як будете тут знову, заходьте до нас.
– Добре! Дякую вам! Бувайте здорові!
Увечері мельник довго не міг заснути – все чекав, чи не почнуться знову бешкети в його хаті? Але нічого не було чути Тихо й спокійно було й у млині. Мішки з зерном та борошном цілісінькі стояли попід стінкою. Ніхто не крутив крила вітряка.
Так минуло кілька ночей.
Та якось увечері, коли мельник, повечерявши, грівся біля печі, прочинилися двері й у шпарині з’явилася бридка вухата голова. Писклявий голос тихо спитав:
– Мельнику, мельнику, чи живий ще ваш великий чорний кіт?
Мельник зразу вгадав, що карлик питає про ведмедя.
– Живий, живий! – хитро відповів він. – Оце зараз у нього народилося семеро дітей.
– Ой-ой-ой! Аж семеро дітей! – злякано гукнув карлик і, швиденько зачинивши двері, втік.
З того часу його більше не бачили.