Зайчикова хатка (Н. Забіла)

Поселились біля річки
Сірий зайчик та лисичка.

Зайчик – в хатці луб'яній,
А лисичка – в крижаній.

Ось постукала в віконця
Тепла сонячна весна,
І розтанула на сонці
Біла хатка крижана.

Почала лиса зітхати:

– Як я житиму без хати?

Зараз зайця прожену
Й влізу в хатку луб'яну!

Де вже зайчику малому
Суперечить хижаку!

Довелось тікати з дому
Бідолашному звірку.

А лисиця та хвостата
Влізла в зайчикову хату
І в хатинці луб'яній
Оселилась, як в своїй.

Пострибав по лісі зайчик,
Сірий зайчик-побігайчик,
Сльози річкою ллючи:

Страшно в лісі уночі!

Раптом вовк іде до нього
Та й питає: – Що таке?

Мабуть, в зайчика малого
Лихо трапилось тяжке?

– Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

– Годі, годі, зайчик, плакать,
Витри слізоньки свої.

Знаю я цю розбишаку,
Зараз вижену її!

Підійшли вони до хати,
Вовк гарчить: – Ану, хвостата!

Забирайся звідсіля! –
А лисиця відмовля:

– От як скочу, як підскочу, –
Полетить від тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!

Вовк злякався – та й тікати!

А зайча пішло вночі
Знову захисту шукати,
Сльози річкою ллючи.

Враз ведмідь іде до нього
Та й питає: – Що таке?

Мабуть, в зайчика малого
Лихо трапилось тяжке?

– Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

– Годі, годі, зайчик, плакать,
Витри слізоньки свої.

Знаю я цю розбишаку,
Зараз вижену її!

Підійшли вони до хати.

– Геть! – загримав волохатий.

Забирайся звідсіля! –
А лисиця відмовля:

– От як скочу, як підскочу –
Полетить із тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!

Як почув ведмідь цю мову –
Враз сховався у кущі,
І побрів наш зайчик знову,
Сльози річкою ллючи.

Стріла зайчика собака,
Розпитала, що та як.

– Годі, – каже, – годі плакать,
Не боюсь я розбишак!

Підійшла й вона до хати,
Загарчала: – Геть, хвостата!

Забирайся звідсіля! –
А лисиця відмовля:

– От як скочу, як підскочу, –
Полетить від тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!

Утекла й собака зразу!

А зайчатко уночі
Знов побігло, від образи
Сльози річкою ллючи.

Враз іде назустріч півник,
Гострі шпори на ногах.

– Що з тобою? Дуже дивно
Зайця бачити в сльозах!

– Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

– Що ж, провчу я розбишаку!

– Де вже, півничок, тобі?!

Вовк, ведмедик і собака
Відступились в боротьбі...

– Ну, за мене не страшися!

Сам побачиш, – от ходім! –
Вийшли друзі на узлісся,
Де стояв зайчатин дім.

Місяць виглянув з-за хмари.

Півник крилами ударив.

– Годі спать – ку-ку-рі-ку! –
На чужім пуховику!

Вмить лиса продерла очі.

– Хто там ходить по двору?

От як скочу, як підскочу –
На шматочки роздеру!

Не злякався півник смілий
Та на ґанок як стрибне.

– Забирайся, поки ціла!

Не дратуй, гляди, мене!

Відкида лиса запори,
Бачить: півник-молодець,
Гострий дзьоб, сталеві шпори
Ще й червоний гребінець.

Тут лиса аж закрутилась
– Я хороша! Я не зла!

Я з зайчатком не сварилась,
По-сусідському жила!..

А сама – мерщій на ґанок,
Та – по східцях, та у ліс!..

І зустрінув зайчик ранок
Знов веселий, як колись.