Оце я вам почну бувальщину й скінчу так, як мені колись замолоду розповідали.
Під Острудою є місто, яке здавна зветься Воріни. Колись, багато років тому, панував там німецький рицар, якого звали Дітріхом. Був це великий гульвіса. Сам кремезний, високий, борода чорна, плащ із чорним хрестом, а на поясі меч.
Щодня приїжджав Дітріх конем із Оструди до своєї улюбленої корчми. Корчмар низько йому вклонявся і зараз вів коня до стайні, а Дітріх, набундючившись, заходив до корчми.
Там попід стінами стояли довгі лави й вузькі столи. З кухні вибігали дівчата – приносили миски зі стравами, а корчмар подавав папові срібний дзбан з вином та велику чарку, наливав вина й припрошував пити.
Якось, коли Дітріх, пообідавши всмак, сидів, розвалившись на лаві, двері відчинилися й зайшло кілька чоловіків. Вони стали перед Дітріхом і низенько йому вклонилися.
Це були радники та бургомістр, що керували тим містом.
– Ясновельможний пане! – сказали вони.– Місто наше росте.
– То й добре, що місто росте! – перебив їх глумливо рицар.– Ха-хаха! Значить, і маєток мій зростає.
Люди розгубилися.
– Так воно і є, пане. Всі знають, що маєток ваш – найбільший у околиці. Отож ми хочемо про щось вас попросити.
Рицар махнув рукою.
– Милостивий пане! В місті нашому багацько ремісників, що виробляють різні речі, багацько й купців. А місто тісне, і люди аж задихаються від тієї тісноти. Нам треба більше місця, щоб ми могли працювати.
– Гм, кажете: народ задихається від тісноти?! – здивувався рицар.– Що таке народ? Він – як трава. Коли траву скубе худоба, вона стає ще зеленіша й краще росте. Що нам до тієї голодпої бідноти!
Люди похилили голови. Тільки один ще намагався переконати лихого рицаря.
– Ласкавий пане! Ми ухвалили всією громадою просити вас, щоб ви віддали нам шматок своєї землі. Заплатимо добре.
Не встиг він закінчити, як рицар схопився з місця.
– Геть звідси! – заверещав Дітріх.– Зараз же! Жебраки! Голови вам повідрубую і накажу забрукувати ними ринок! Геть з очей!
Люди смутні пішли від нього.
– Слухайте-но, братове,– сказав за дверима бургомістр,– прийдімо до нього ще раз, доки він не вип'є отой дзбан до дна.
Всі охоче пристали на це. Вирішили прийти до рицаря ще раз, може ж, він таки зласкавиться.
А з корчми ще довго лунав сміх.
– Ха-ха-ха! Землі їм захотілося! Жебрацькі сини! Ха-ха-ха!
Вихиливши другий дзбан до дна, Дітріх додав:
– Ну й задихайтеся в тісноті, нероби! Що мені до цього?
Минуло кілька днів. І знов, коли рицар приїхав до корчми та сів за стіл, прийшли до нього люди і ще раз попрохали в нього землі.
Дітріх замислився. Довго думав і мовчав.
– Ану ж як він нам відмовить? Нічого нам не скаже...– злякано шепнув один з прибулих.
Нарешті рицар заговорив:
– Згода. На межі моїх володінь край міста лежить великий камінь. Бачили ви його?
– Так, пане,– влад відповіли прибулі.
– Отож,– вів далі рицар,– якщо у вашому місті знайдеться чоловік, який здужає підняти цей камінь і перенести його куди-інде,– я подарую вам стільки землі, скільки цей силач зможе для вас здобути. Де він покладе камінь, там і проведемо нову міську межу.
– Даю вам часу на це аж до святого Міхала,– докинув Дітріх, помовчавши трохи.– Зрозуміли мене?
– Зрозуміли,– поволі відповів бургомістр.
І, не чекаючи далі, кинув секретареві, який прийшов із ними, щоб той швидше писав умову, бо вже корчмар знову ніс дзбан вина.
Рицар підписався під умовою, люди вклонилися й пішли, а Дітріх пив і радів, що так поглузував з городян.
...Коваль Грабош стояв над ковадлом і завзято бив молотом но розпеченому залізу. На порозі сиділа ковалиха з дитиною на руках.
Дітей Грабош мав тринадцятеро, отож роботи в нього завжди було багато, а часу обмаль. Двоє старших хлопців, щоправда, вже поралися в кузні, але їм далеко було до батькового вміння.
Звертало вже на полудень. Тінь стовпа, що стояв біля кузні, ніби великий гострий палець, показувала на двері хати, немов нагадуючи, що вже час обідати тому, хто сьогодні добре попрацював.
Грабош саме покинув роботу, коли на подвір'ї з'явився бургомістр із радниками.
– Добридень! – привіталися вони до коваля, скидаючи шапки.
– Добридень і вам! – відповів Грабош.
– Ми прийшли до вас у справі,– урочисто почав бургомістр.– Нам потрібна ваша допомога.
І розповів ковалеві все.
– Слухайте, Грабоше! – сказав він наостанку.– Ви ж чоловік дужий, усі це знають. Може, б ви спробували підняти той камінь? Може б, пронесли його хоч трохи?
– Хіба я знаю... Треба спробувати.
– В нас іще є час. Тож спробуйте. Та харчуйтеся добре, їжте все, чого душа забажає, ми заплатимо.
– А про мене, то найкраща страва – горохова юшка з м'ясом. Як наварить мені жінка та наїмся всмак – наче аж сили мені прибуває. І це й медом зап'ю, нашим, липовим. Ой, коли б той горох родив на камені, бо таки більш ніде!
Бургомістр узяв коваля під руку, і всі гуртом пішли оглядати камінь.
Величезна каменюка лежала край дороги. Зсунути її з місця не було ніякої змоги.
– То ви кажете: ще є час? – спитав коваль.
– Атож, Грабоше. Часу ще багато. Напевне, дасте собі раду. До жнив
місяць, а потім ще два. Наберетеся сили, щодня потроху будете піднімати тягарі, то, може, якось воно буде.
– Згода!
Звістка про це швидко помчала по місту. Одні вірили, що Грабош підніме камінь, інші тільки хитали головами.
– Відколи світ стоїть, ніхто ще не піднімав отакої ваги.
А коваль узяв із собою старшого сина та й пішов до каменя на світанку. Лопатами обкопали вони камінь довкола, аж він ворухнувся. І так щодня ходив Грабош випробовувати свої сили. Незабаром коваль постеріг, що вже може трохи підважити камінь.
Через кілька тижнів уночі він збудив сина, й вони разом пішли на те місце. Місяць яскраво світив па зоряному пебі. Грабош нахилився, обхопив камінь. Напружився і з зусиллям підняв його вгору. Є!
Радий, повернувся коваль із сином додому.
Нарешті настав день, якого чекали в Оструді всі. Великі юрби людей товпилися, щоб побачити незвичайне видовище.
Коваль стояв над каменем, а неподалік – кілька високих дужих чоловіків та бургомістр із радниками. Всі чекали Дітріха.
Аж ось по дорозі затупотіли кінські копита. Курява туманом знялася вгору. Приїхав Дітріх.
Бургомістр повернувся до коваля.
– Ну, починайте, чоловіче добрий!
Кілька чоловіків протягли ланцюги під каменем і, підваживши його, поклали на плечі ковалеві.
Грабош аж похилився. Потім ступив перший крок. Люди зашепотілися, знявся гомін. Хтось аж скрикнув із подиву, хтось засміявся. Тільки рицар на коні сидів похмурий і мовчазний.
Коваль ступав поволі дуже поволі, але впевнено, і сміливо простував уперед Адже цю землю, по якій він ішов, рицар обіцяв віддати місту Оструді... Юрба мовчки сунула за ним.
– Ну й силач! – шепотіли зчудовані люди.
А коваль не зупинявся. Рясний піт стікав йому з чола, на скронях набрякли жили, дихати було важко. Та він поволі ніс камінь далі й далі від міста.
Поруч із ним їхав рицар на коні. Він не вірив власним очам. Таки ж доведеться йому віддати землю!
І раптом кров закипіла у Дітріха в жилах. Він вихопив меча й щосили рубонув по ланцюгу, який оповивав камінь на спині в коваля.
Люди відсахнулися. Удар був важкий. Грабош захитався і впав. Величезний. камінь придушив його до землі.
Люди кинулися на допомогу. Даремно! Поки зсунули камінь, коваль сконав.
І досі ще лежить у полі біля міста цей камінь, на якому лишився відбиток ланцюга, наче згадка про могутнього коваля, що хотів допомогти своєму місту.