Пішов якось старий бородатий цап у ліс погуляти, молодого листячка на кущах поскубти. Зайшов у самісінькі хащі, аж раптом гілля гучно затріщало, і виходить йому назустріч величезний сірий вовк – сам вовчий отаман. Очі жовтим вогнем горять, гострі зуби клацають, а на морді хижа посмішка грає.
Зрозумів цап, що втікати пізно, бо старі копита далеко не занесуть. Тому вирішив брати не швидкістю, а гострим розумом. Насупив він свої сиві брови, наставив круті роги, задер бороду догори і твердим кроком пішов прямісінько на отамана.
– О, нарешті! – радісно і дуже грізно замекав цап, тупаючи ногою по землі. – А я вже пів лісу обійшов, усі копита об пеньки позбивав, поки тебе шукав!
Вовчий отаман від такої несподіванки аж присів і пухнастого хвоста підібгав. Усі лісові мешканці від одного його погляду мліли, а цей рогатий дивак сам назустріч іде, та ще й тішиться.
– А чого це ти... мене шукав? – невпевнено прогарчав сірий, обережно задкуючи в кущі.
– Як чого? – щиро обурився цап, стрімко наступаючи на вовка. – Мені ж старий знахар приписав щодня по три вовчі отамани на сніданок з'їдати, щоб борода густішою росла і роги сили набиралися! Двох я ще вранці проковтнув, а третього ніяк знайти не міг. Ти, правда, якийсь миршавий та худющий, навіть на один мій зуб не вистачить, але що вже поробиш – доведеться тобою перекусити! Ану, йди сюди, ставай ближче до рогів!
Почув це вовк, глянув на гострі роги, на страшну бороду, яка на вітрі загрозливо майоріла, і подумав, що це якесь небачене чудовисько в їхній ліс забрело. Від тваринного жаху сіроманець завив, крутнувся дзиґою на місці й чимдуж дременув у найглибші нетрі, тільки сухе гілля під лапами затріщало.
А хитрий цап спокійно дожував своє листя і неквапом пішов додому. Відтоді вовки в тому лісі десятою дорогою обминають рогатих звірів.