У прадавні часи, коли земля ще тільки вчилася говорити з небом, жив на краю світу незвичайний ясен. Мав він сріблясту кору, розлоге зелене гілля, але найголовнішим було інше – він умів ходити. Його міцне коріння не сиділо глибоко в землі, а легко виступало на поверхню, немов десятки прудких ніг, дозволяючи дереву мандрувати світом.
Одного ранку ясен потягнувся своїми гілками до сонця, невдоволено рипнув стовбуром і сказав сам до себе:
– Щось тут ґрунт надто пісний, а вітри надто холодні. Піду-но я шукати найкращого місця у світі, де земля солодка, як мед, а вода чиста, як кришталь!
І пішов ясен блукати білим світом. Забрів він якось у володіння багатого пана, де земля була чорна й масна, наче масло. Спробував пустити туди один корінець, але пан вийшов на ґанок і одразу закричав до своїх слуг:
– Ану рубай це криве дерево на дрова! Воно мені весь краєвид на палац затуляє!
Ясен злякано висмикнув корінь і дременув звідти чимдуж. Потім прийшов він до заморського короля. Там у садах земля була щедро посипана золотим піском, а поливали її рожевою водою.
– Оце так розкіш! – зрадів мандрівник.
Але щойно він пустив коріння, як відчув страшенний холод. Золото зовсім не гріло, а навколо ходили лише мовчазні вартові зі списами. Ніхто не радів дереву, ніхто не відпочивав у його затінку.
Зажурився ясен. Опустив він свої зелені віти й побрів куди очі світять. Ішов він, ішов, аж поки не натрапив на маленьке, бідне село. Земля там була тверда, кам'яниста і зовсім суха. Ясен уже хотів іти далі, коли раптом відчув, як до його кори хтось доторкнувся, і почув дзвінкий, немов срібний дзвіночок, дитячий сміх.
З-за старої хати вибігла юрба дітлахів. Вони гралися в піжмурки, бігали босоніж і так щиро реготали, що ясен завмер від подиву. Діти побачили велике красиве дерево, радісно кинулися до нього, почали обіймати стовбур, ховатися за ним і плести віночки з його листя.
– Яке ж воно добре і тепле! – вигукнула маленька дівчинка, міцно притулившись щічкою до кори. – Під ним так добре збиратися і слухати казки!
І тут ясен відчув, як по його жилах замість холодного соку побігло справжнє, живе тепло. Він зрозумів, що найсолодший ґрунт – це не панський чорнозем і не королівське золото. Найкраще місце на землі там, де тебе щиро люблять, де лунає дитячий сміх і де під твоїми вітами народжується справжня магія.
Мандрівний ясен глибоко зітхнув, щасливо усміхнувся і назавжди занурив своє коріння в кам'янисту землю, яка від дитячої радості вмить стала найродючішою у світі.