Ішли якось курним степовим шляхом багатий купець і сліпий старець-кобзар. Купець був чоловіком пихатим і всю дорогу не вгавав, хизуючись своїм надзвичайно гострим зором.
– Я бачу кожну дрібницю на версту вперед! – вихвалявся він, гордо задираючи носа. – Кожну загублену копійку в густій траві помічу, кожну латку на чужій свиті роздивлюся. А ти, діду, живеш у суцільній темряві, нічого не бачиш, тож і світу не знаєш.
– Темрява, синку, ховає лише речі, але вона дуже добре відкриває суть, – тихо і спокійно відповів старець, спираючись на свій костур.
Раптом купець радісно скрикнув і кинувся до узбіччя.
– О! Дивись, діду, хоча ти й не можеш. У траві золотий перстень блищить, ще й самоцвітами переливається! Хтось згубив своє багатство, а я знайшов!
Він уже простягнув жадібну руку, щоб схопити знахідку, але сліпий несподівано швидко і міцно перехопив його за зап'ястя.
– Не чіпай, бо те твоє золото має дуже гострі й отруйні зуби, – застеріг дід.
Купець примружився, придивився пильніше і аж відсахнувся від жаху. То була ніяка не прикраса, а небезпечна степова гадюка, що згорнулася тугим кільцем і гріла свою строкату луску на гарячому сонці.
– Як же ти дізнався? – здивовано прошепотів багатій, витираючи тремтячою рукою холодний піт із чола.
– Я почув, як вона дихає і як ледь чутно шурхотить її луска об суху землю. Ти дивився лише на сліпучий блиск, а я слухав саме життя.
Пішли вони далі. Надвечір дорогу обступив густий дрімучий ліс, небо затягнуло важкими чорними хмарами, і настала така непроглядна темрява, хоч в око стрель. Купець почав спотикатися об коріння, падати, гілля боляче било його по обличчю. Його охопив тваринний жах, бо в кожному кущі йому ввижалися хижі звірі.
– Я нічого не бачу! – розпачливо закричав він, впавши на коліна. – Ми заблукали і точно тут загинемо!
Тоді сліпий старець підійшов, упевнено знайшов у темряві плече купця і допоміг йому підвестися.
– Тримайся за мій костур і ступай сміливо, – лагідно сказав він. – Моя дорога завжди зі мною, бо я бачу її не очима, а серцем.
Так незрячий дід впевнено і спокійно вивів зрячого купця з темного лісу до безпечного села, орієнтуючись на ледь чутний гавкіт собак і запах пічного диму. На ранок багатій низько вклонився сліпому старцю і віддав йому свій найкращий і найм'якший хліб.
– Дякую тобі, дідусю, – тихо і щиро мовив він. – Ти навчив мене, що найбільше сліпне той, хто вірить лише зовнішньому блиску і довіряє лише власним очам, забуваючи слухати цей світ душею.