У давні часи в одному місті існував жорстокий звичай: коли старів господар дому, син брав його за руку, вів до берега й скидав у воду. Так топили старих.
У одного юнака теж постарів батько. І сказав він йому:
– Ходімо зі мною, батьку. Ти вже віджив свій вік, і настав час тобі піти у ріку.
Нещасний старий, похнюпившись, рушив у свою останню дорогу. Привів його син на високий берег ріки. І вже хотів штовхнути у воду, та раптом батько заговорив:
– Благаю тебе, сину, не топи мене на цьому самому місці.
Почувши ці слова, юнак замислився й сказав сам до себе:
– Адже мій батько також колись утопив свого тата саме тут... Виходить, коли я постарію, мій син теж скине мене в воду на цьому самому місці?
І серце його здригнулося. Юнак пожалів батька: відвів його додому, почав годувати й доглядати, аж поки старий спокійно не відійшов у вічність.
Невдовзі про цей вчинок дізналося все місто. Відтоді його мешканці відмовилися від жорстокого звичаю – і більше ніколи не топили своїх старих.