Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Переможець девів (турецька казка)

Казки про:
1206

Переможець девів (турецька казка) Давно колись був собі чоловік, і звали його Налджи. Ніколи не втрачав він своєї честі, ніколи не намагався зняти з дохлого коня підкову на щастя. Сам проливав піт, сам заробляв і хліб. Не мав він багатої садиби, зате було в нього троє синів, струнких, мов пагінці. Старші були звичайні парубки, а вже найменший, Мисдик, мав розум гострий, мов шабля.

Настав час, попрощався батько з білим світом, і синам довелося самим долю свою шукати. Бо ж ніякої спадщини не зоставив їм батько – ні шматка землі, ні зеленого листка у винограднику. Лишалося парубкам хіба в дерев’яного плуга впрягтися.

От подумали брати, погадали, найменший, Мисдик, і каже:

– Брати мої старші, не годиться мені поперед вас говорити, та тільки не заробимо ми собі й шматка хліба, коли будемо гав ловити. На добро чи ні, а давайте шукати свого щастя в чужих краях – адже край землі не біля нашого двору.

Сподобалися братам його слова:

– Правду кажеш, Мисдику, ходімо гуртом щастя шукати!

Взулися вони в залізні черевики-чарики, взяли в руки залізні костури й по-мандрували. Довго йшли чи ні, аж бачать: поле достигає, хліб в ріст людини так і хилиться додолу, ніби до коси хоче дістати. А коса стоїть неподалік, тільки одвернулася.

Перезирнулися брати мовчки, а Мисдик каже:

– Брати мої старші, хліб жде, коли коса до нього прийде, а косі потрібні людські руки. Хто знає, чи рук у господаря не вистачило, чи дня йому мало? Не лишаймо ж поле дикій пташині та звірині, скосімо його втрьох! Коли хазяїн чесна людина, то він нам віддячить.

Сказали – зробили. Зайняли брати постать та й косять. А як докосили, причвалав до них дев. Перелякалися брати, а дев і каже:

– Ой, людські діти, я всі гори перейшов, усі бескиди переносив, а це поле зігнуло мою спину. Давно вже я вас виглядаю. Не знаю, як вам і віддячити...

Сказав він так і засміявся. У братів одлягло од серця.

Мисдик і відповідає девові:

– Деве, бажаємо, аби тобі завжди всі обличчя усміхалися й любо говорили. Людина в лиху годину стає щирим побратимом, а вже що вміє, завжди зробить.

– Ой сину,– каже дев,– не будемо згадувати усмішок та любої розмови, хай щастям для вас буде моє багатство. За цією горою стоїть моя оселя, а біля неї бігає ягнятко, його пасуть три мої дочки – одна краща за іншу. Якщо котрась судилася вам, то хай вашу дорогу встелять троянди. Та спершу з’їжмо смажене ягнятко, а решта справ самі собою звершаться.

Сказав він так, подивився Мисдикові в очі та й дав йому листа, в якому велів жінці приготувати обід. Зазирнув Мисдик девові в очі й не побачив там щирості. Ото взяв хлопець листа, а дорогою розгорнув та й прочитав. І що ж там було написано? «Чорна жінко, посилаю тобі людське дитя! Отож не барися, попорайся біля нього!»

«Еге,– думає Мисдик,– це ж я йду назустріч своїй смерті!»

Узяв він ножа та й виправляє вістрям слова так, як сам хоче. Приніс листа девисі, та прочитала й зарізала ягнятко. А тоді почала його смажити. Мисдик тим часом гав не ловив, а кинувся в покої. Аж бачить: сидять три красуні. Одна – мов квітуча гілка, друга – духмяна, як мед, а третя – чиста, мов дитя.

Подивився на них Мисдик – і ніби тисяча стріл пройняли його.

– Ви троянди з якого саду, гіацинти з якої долини?– запитав він нарешті дівчат.

А в тих очі повні сліз, мов джерело – води. Відповідають вони:

– Не питай, юначе, не питай, ми дочки падишаха. Якось пішли ми, ніби шайтан нас повів, та й заблукали в старому занедбаному винограднику. Ходимо-бродимо, аж чуємо: дві гілки розмовляють. Ми вухам своїм спочатку не повірили. Підходимо ближче – очам не віримо: дивне якесь дерево... Корінь один, а стовбурів два: один – шовковиці, а другий – груші... Шовковиця грає і співає, а груша, схиливши голову, слухає. Ми так здивувалися! Й самі заслухалися. А що потім сталося, не пам’ятаємо. Може, та пісня, що шовковиця співала, розтеклася по наших жилах, можливо, заверетенилося у нас в голові, тільки втратили ми притомність. А коли опритомніли, то побачили, що стоїмо в якійсь печері. А тоді й дізналися, що ми в девів у неволі. Вони хочуть нас зі світу звести. Бо коли вип’ють вони три пригорщі нашої крові, то житимуть ще три тисячі літ та завдаватимуть людям страждань. Вдень перед нами лежать кросна – ми самі плетемо собі саван. А вночі перед нами стоїть цеберко – ми до ранку ллємо в нього сльози. Того дня, коли цеберце наповниться нашими слізьми, буде готовий і саван. Така наша доля... А ти, лицарю, що шукаєш тут? Вітер тебе сюди домчав чи потік пригнав?

Мисдик і одказує:

– І не вітер, і не потік... Послав мене дев, щоб я своєю кров’ю заплатив за свій труд, та тільки не так воно сталося – замість мене смажиться ягнятко...

Та й розповів дівчатам свою пригоду.

– Коли нам поталанить, то й самі порятуємося з пазурів дева, і вас визволимо. Пильнуйте, вночі я вам подам знак – одразу ж виходьте!

Попередивши дівчат, Мисдик повернувся до вогню. А ягнятко так засмажилось, що скидалося кольором на зернятка граната, ще й пахощі від нього йшли такі чудові... Схопив Мисдик ягнятко та й поніс у поле.

Дев побачив, що Мисдик живий, і дуже здивувався:

– Ти ба, що вчинив цей хлопак! Я хотів його надурити, а він мене самого в дурні пошив. Не буду ж я дев, коли йому це подарую!

Довго ще бубонів дев щось таке, хтозна й яке... А тим часом Мисдик підсів до ягняти, й дев мерщій приєднався до нього,– хутко впоралися вони удвох із ласим м’ясивом.

А увечері, коли споночіло, дев зловтішно посміхнувся та й кличе трьох братів до себе додому, тільки ж Мисдик тепер був ще обачніший. Коли деви почали перемовлятися, він нищечком підслухав їхні балачки. А деви ось про що домовилися:

– Як тільки брати позасинають, ми станемо точити їхню кров.

Сон покинув Мисдика. Бачить він: деви почали гострити свої чорні ножаки об чорний камінь. Моргнув Мисдик братам, махнув рукою дівчатам – і вискочили вони всі з девової оселі, ніби стріли, випущені з лука.

Нагострили деви ножі, йдуть до братів, але, як кажуть, шукай вітра в полі. Деви в темницю, де страждали доньки падишаха, аж там тільки луна об стіни б’ється.

Здогадалися деви, що Мисдик знову обдурив їх, та й ну здоганяти, але брати вже подолали заворожену річку і їхні серця перестали калатати від страху.

А чорний дев мало не згорів од люті, тільки й крикнув навздогін Мисдикові:

– Стривай же, триклятий хлопчиську, ти не вдовольнився ягнятком, так ще й трьох дівчат забрав! Тільки ж і тобі урветься! Я хазяїн караван-сарая, а ти мандрівник, отже, ми ще зустрінемося.

А Мисдик з другого берега відповідає:

– Аби ж ти не думав, як згубити нас із світу, то й не втратив би ягнятко! Якби не ставив перед дівчатами цеберко на сльози та не примушував їх плести на себе саван, то й не шкодував би тепер, що вони повтікали! Отож краще не заступай нам шляху, а тримай ножа в руці міцніше, щоб не зачепив він твоєї ж таки шиї!

Отак одказав Мисдик, та й пішли брати своєю дорогою.

Хай собі йдуть, а ми розповімо ось про що.

Падишах, батько трьох дівчат, як дізнався, що його доньки зникли, замалим не збожеволів. Та й як не збожеволіти, коли всі три були ясніші за небесну блакить, світліші за сонячну днину.

Скликав падишах цілий гурт дорадчих, думали вони, гадали, хто б міг викрасти дівчат, але марна справа.

Ото й розсилає падишах по всіх усюдах послання:

«Хто відшукає та приведе до мене моїх дочок, хай просить у мене, що тільки йому забагнеться!»

Тисячі людей кинулися на пошуки, перевернули все догори ногами. Ні слуху ні духу.

Погас останній промінчик надії, і для падишаха весь світ став похмурим підземеллям.

І ось, коли вже й гори та долини забарвилися в колір жалоби, перед падишахом стали його доньки й три сини покійного Налджи.

Падишах очам своїм не вірить, од радощів не знає, що йому робити. Поцілував у чоло трьох лицарів та й поставив їх праворуч, поцілував трьох дочок та й поставив їх ліворуч. А брати й розповіли йому всю свою пригоду, і ще дужче вподобав їх падишах, а надто ж найменшого – Мисдика.

– Просіть же в мене, чого вам забагнеться!– велить падишах, а брати одказують:

– Аби тільки ви були живі та здорові!

Так вони сказали й низько вхилили голови. Тоді падишах мовить:

– Того дня, коли зникли мої доньки, я поклявся віддати їх тим лицарям, які віднайдуть моїх любих дітей... Отже, вони судилися вам! Якщо я послухаюся візирів та відмовлюся від своєї клятви, то осоромлюся перед народом і розіб’ю своє щастя своїми руками. Тому і вважайте мене своїм батьком. І як тільки ви скажете «так», ми одразу ж зберемо весілля. Можливо, прийде колись і такий день, коли один із вас також стане падишахом.

Старий замовк і дав братам три дні на роздуми...

Тільки недарма кажуть: коли людина запопала багато, то хоче ще більше. Отож і старший брат став позирати на найменшу падишахівну, а очі середульшого брата одвернулися і від першої, і від другої, ще й від третьої, а все зирили на трон падишаха. Мали б вони сказати собі: «Адже ж ми нічого не зробили, а нам такий талан випав, і тепер нам так добре, що казан без накривки закипає, а страва без пари вариться, а все завдяки найменшому братові!» Та не подякували старший і середульший найменшому, а навпаки – стали копати на нього яму.

От минає три дні, падишах кличе старшого брата й питає, що ж він надумав, а той відповідає:

– О мій падишаху, я ладен вашу доньку на руках носити, тільки ж не маю ні зеленого, ні червленого, немає в мене ні цукру, ні меду для неї... А як же гляну я їй у вічі, коли не можу зробити для неї щось приємне!

Падишах засміявся й одказав:

– Не турбуйся про такі дрібниці: у мене в палаці золото потоками тече, візьми та й подаруй нареченій все, що тобі сподобається!

Але старший брат таку мову веде:

– О падишаху, твоє ім’я і твоя честь велять, аби твоя дочка одержала такий подарунок, якого ще ніхто не мав і не бачив. От якби це подарувати їй ковдру, вишиту перлами. А лежить вона у девовій печері за такими дверима, які може відчинити лише Мисдик.

Кличе падишах Мисдика та й просить, аби той дістав ковдру з девової печери. Мисдик зрозумів, хто намовив падишаха, та не захотів, щоб його вважали за боягуза, й каже:

– Гаразд, я принесу ковдру, вишиту перлами,– адже це мій брат хоче подарувати її вашій старшій доньці!

І Мисдик вирушив у дорогу. Довго ходив чи ні, йшов полями й лугами, рвав тюльпани й гіацинти, подолав бескиди й верховину й нарешті прибився до печери девів. Що він зробив, як він зробив, не знаємо навіть ми, а тільки знову обдурив звитяжний Мисдик дева. Взяв ковдру й миттю опинився по сей бік завороженої річки.

Біжить за ним дев, аж засапався весь, а догнати не може. Мисдик уже давно стоїть на другому березі та й насміхається з дева.

– Хитрий, підступний хлопчиську,– закричав дев,– ти відняв у мене ягнятко, забрав дівчат, а тепер украв ще й ковдру! Хай же той, хто вкриється тією ковдрою, ніколи більше не прокинеться!– послав дев навздогін Мисдикові страшне прокляття.

Та Мисдик не слухав його. Кожен має робити свою справу. І моргнути юнак не встиг, як вже опинився у палаці падишаха. Побачили там ковдру, гаптовану перлами,– аж зойкнули з подиву.

А тоді й несуть її в кімнату, де лежав посаг старшої падишахівни. Аж почорнів старший брат, як побачив, що Мисдик повернувся живий, та ще й з ковдрою.

Кличе падишах середульшого брата, а той і каже йому:

– О мій падишаху, я дуже люблю вашу доньку, та не маю я ні персня, ні діаманта, гідних краси падишахівни. Коли я не зможу, як мій старший брат, подарувати нареченій щось незвичайне, то як дивитимуся їй в очі?

Падишах засміявся:

– У моїй скарбниці повнісінько коштовного каміння, візьми все, що тобі сподобається, й подаруй нареченій...

– О мій падишаху, є честь, є й люди, перед якими не варто ганьбитися. Треба подарувати не якусь звичайнісіньку річ, а особливу. Ось хоча б камінь, який аж світиться,– його переховує у своїй печері дев. Але двері може відімкнути тільки Мисдик. Хто ж іще вміє так спритно обдурити дева?

Кличе падишах Мисдика й просить його дістати такий камінь.

Зметикував Мисдик, чия сокира рубає під ним сучок, та не хотів, аби його вважали боягузом, і одказав так:

– Хай ваша немилість не впаде на мого брата і не ляже смуток на його обличчя! Хай подарунком для вашої середульшої дочки буде диво-камінь!

І Мисдик помандрував у землю девів. Довго він ішов чи ні, пив саму тільки воду, йшов шість місяців і одну осінь, аж нарешті дістався до печери девів. Що він чинив, як він робив,– нащо нам те знати,– а таки здобув диво-камінь і подолав заворожену річку. Підняв дев куряву до неба, помчав за Мисдиком, тільки той спокійнісінько сидів собі на другому березі.

– Га, хитрий хлопчиську, ти позбавив мене ягнятка, забрав трьох дівчат, та цього тобі мало? Відняв у мене ковдру, гаптовану перлами, так ні – й цього мало! Забрав ще й диво-камінь. Щоб же той, хто милуватиметься ним, ніколи не зміг заснути!– послав дев прокльони навздогін Мисдикові.

Тут Мисдик і відказує:

– Не минути зла тому, кому мало було щастя. Не питай у мене, нащо я зробив це, краще дізнайся, що я маю намір зробити.

Та й поніс диво-камінь до палацу.

А там як побачили диво-камінь, мало не осліпли.

– Що ж це за камінь? Не горить, мов скіпка, не тане, мов свічка, а вдень і вночі сяє диво-жаром, як зоря, що з неба падає...

Сказали так та й понесли камінь у кімнату, де складали посаг середульшої дочки падишаха.

А середульший брат як побачив Мисдика, то ледь не вмер з люті. Та й почав думати, як би звести зо світу найменшого брата.

А тим часом падишах кличе до себе Мисдика. І найменший брат мовить таке:

– Мій падишаху, кохання має бути взаємне. Якщо воно починається в моєму серці, то продовження його треба шукати в дівочому серці. Мене воно вже зв’ялило, я став причинний, але що я знаю про серце дівчини?

– Твоя правда, сину мій, у кожного серця – один володар. Та я вже давно дізнався, що володар моєї найменшої дочки – ти.

Мисдик одказує:

– Тепер я ладен все життя носити її на руках. Тільки нема у мене ні ковдри з перлами, як у старшого брата, ні диво-каменя, як у середульшого. Коли я увійду в кімнату нареченої впорожні, хіба ж не дорікатимуть люди падишахівні?.. Я ось що зроблю. Подамся знову до печери девів, ачей щось здобуду. Як кажуть, чабанів дарунок – живиця.

Сказав та й вирушив у путь. Довго йшов чи ні, а прибився до печери девів.

Та цього разу біля входу трапився йому дев. Побачив Мисдика й почав зуби гострити:

– А що, кажуть же: раз плигнеш, блохо, вдруге плигнеш, блохо, а втретє попадеш мені в лапи! Оце ж і я, триклятий хлопчиську, зловив тебе нарешті на гарячому!

Мисдик схилився перед ним у поклоні й каже:

– Твоя правда, батьку девів. Я таких дурниць накоїв, що мене непокоїть думка: «Рано чи пізно дев проковтне мене». Я почав боятися цього дня і втратив сон. Я танув, мов свічка, мов пісок у річці, поки весь не розтав. Тоді сказав собі: «Як жити з думкою про смерть, то краще я сам, мов баран, віддам себе на пожертву! Хочеш з’їсти мене, з’їж! Але отут край стіни напиши, що все зроблене тобою,– то не твого глузду справа! То й не розум падишаха, і не глузд моїх братів. А більше я нічого тобі не скажу, бо в голові у мене вже макітриться. Коли я йшов сюди, щось скочило мені, мов цапок, до колін, потім перекинулося на муху, на плечі впало, з очей пропало,– може, з душею моєю злилося, потекло в крові. Батьку девів, коли будеш мене їсти, дивися, щоб не за-стряло у тебе в горлі. Ти мене зрозумів?

Слухає дев Мисдикову мову, й в очах у нього вже мріє, наче він сліпнути починає:

– Ой, годі балакати, хитрий хлопчиську! Недаремно в твоїх очах шайтани бігають, не доведи господи опинитися під їхньою владою. Хай обминає нас те, що тобі причинилося. Проси в мене, що хочеш, тільки одступи на сім кроків назад!

Одчинили деви двері великої печери, а джини, які стерегли вхід, чимдуж тікати звідти, щоб Мисдик їх, бува, не покарав... А юнак усміхнувся та й почав оглядати печеру, але не взяв нічого, ні люстерка, ні голки – ніщо не привабило його погляду. Коли бачить: у зеленій клітці зелений птах сидить, пір’я палахкотить, очі сяють.

– Ой, пташино моя райська, і як я міг забути про тебе!– вигукнув Мисдик та й дістав пташку з клітки. Хотів попрощатися з девами, а ті вже давно п’ятами накивали!

– І куди це вони пропали, певно, їхня дорога веде до пекла. Добре, що хоч цю бідну пташину порятував!– каже Мисдик та й перепливає заворожену річку.

Приніс Мисдик пташку в палац, та тільки ніхто не дивується – адже ж не порівняєш її з диво-каменем або ковдрою, обсипаною перлами. Та старший брат із середульшим почали гримати на Мисдика:

– Ти зганьбив наше ім’я! Легковажив життям, а приніс од девів абищицю! Невже там нічого кращого не було?

Ото ж вони захотіли ще раз послати найменшого брата на смерть, та тільки Мисдик не зважає на них, а каже:

– Якщо я комусь не подобаюся, хай не дає мені своєї дочки. Зате я порятував живу душу!

Що мали робити? Віднесли зелену пташку в кімнату найменшої доньки падишаха та й ударили в барабани – сорок днів та ночей вирувало весілля.

Коли Мисдик з падишахівною прокинулися від співу зеленої пташки, то вмилися й пішли цілувати руку та полу халата падишаха. Той побачив свою дочку і зрадів, а побачивши зятя, згадав нікчемний подарунок, який Мисдик приніс нареченій, ледь приховав глумливу посмішку і сказав:

– Діти мої, світ схожий на казан із чотирма ручками: за дві тримаються жінки, а ще за дві – чоловіки... Настане день – і ви обоє будете тут повноправними господарями. Тоді я скажу вам два заповітні слова, щоб ви запам’ятали їх навіки. А поки що не виходьте зі своєї кімнати й слухайте спів зеленої пташки.

Така була батьківська порада.

Став він чекати, коли прийдуть старша та середульша дочки з зятями, але двері ні спальні з диво-каменем, ні спальні з ковдрою, вишитою перлами, так і не відчинилися. Охопив падишаха страх:

«Чи не підсипав хтось із заздрісних людей отрути їм у їжу?»

І неабияк зажурився, але візири почали його заспокоювати:

– О наш падишах, хай не мучить тебе чорна дума, хіба ж ти забув, що було весілля! За сорок днів та ночей людина може так охляти, мов одлупцьований пес. Та й не кожний молодий зможе вранці після весілля звести голову.

Але й на другий день двері двох спалень теж не відчинилися.

«Ні, тут щось негаразд, а хто ж, як не Мисдик, зможе пояснити все це»,– подумав падишах і покликав зятя до себе.

Тоді Мисдик і розповів падишахові, яке зло хотіли вчинити його брати:

– О падишах, боюся, що прокляття дева впало на голови моїх братів. Горе їм, нещасним! Не зможуть прокинутися ті, хто спить під ковдрою, прикрашеною перлами; не зможуть заснути ті, біля кого палахкотить диво-камінь. Я хотів був дати їм пораду, але ж вони – старші брати, отож язик у мене онімів. А коли я заради них легковажив життям, вони копали на мене яму, а все через трон.

Падишах і відповідає:

– Отже, вони думали не про ковдру та диво-камінь, а про мій трон! Хай же їхні очі наїдяться тепер землі!' Так, вони покарані за зло, але за що страждають мої любі доньки? Я сам прирік їх на муку. Одну задушить ковдра, а другу зведе сяйво диво-каменя!.. Що робити, як їм допомогти – не збагну!

Падишах замовк і з надією поглянув на візирів, та, не знайшовши в їхніх очах рятівної втіхи, повернувся до Мисдика:

– Сину мій, навіть добірний виноград псується, коли довго лежить біля гнилого, а ти ж виріс вкупі з нещирими, і до тебе не прилип бруд, нема в тебе нічого від старших братів. Душа твоя чиста, мов джерельна вода, немає в ній зовсім мулу. А ще ж ти маєш чисте серце й гострий розум. Ти повинен правити державою! І якщо зумієш зарадити біді, я передам тобі корону і трон!

Що міг відповісти Мисдик? Подумав, подумав та й сказав:

– О мій падишаху, прокляття девів збулося, але ж проклинали вони не за сльози сиріт. Тому їхнє прокляття й не має повної сили. Я гадаю, що коли ми віддамо ковдру в перлах та диво-камінь убогим людям, то прокинуться ті, хто заснув, а ті, хто не міг заснути, зможуть нарешті відпочити.

Послухали Мисдика та й віддали багату ковдру бідній сирітці, а диво-камінь – старому мудрецю, який не підводив голови від великої книжки в чорних палітурках. І справді, прокинулися ті, хто спав, і заснули ті, хто не міг заснути. Упали старший та середульший брат падишахові в ноги, та було вже пізно, адже в очах людей вони впали нижче землі. Але що мав робити падишах? Отож він сказав так:

– Хай у мене краще залишиться один-єдиний гріш, аби тільки мої дочки не були вдовами!

Так Мисдик та його брати досягли всього, чого хотіли, а ми тепер порозходимося по своїх оселях. А з неба ще троє яблук упало. Це тим, хто не просить собі добра надміру.