В одному багатоповерховому будинку на околиці великого міста жив собі хлопчик Матвійко. У будинку було аж чотирнадцять поверхів, але Матвійко наразі ще не вмів рахувати аж до чотирнадцяти, тому зупинявся на десятому, до десяти рахувати він умів. І добре знав, що сам він живе на третьому поверсі. А крім того знав, що сусіди з першого, дідусь і бабуся, тримають на балконі півня і курку, а сусіди з четвертого, теж дідусь і бабуся, постійно зачиняють удень у порожній квартирі свою стареньку білу собачку, яка годинами жалібно виє. Півень із першого поверху щоранку голосно піяв і будив сусідів, і ті часто обурювалися дивною звичкою тримати курей на балконі багатоповерхового будинку, але зробити нічого не могли. Дідусь і бабуся з першого поверху були глухуваті, і коли до них приходили сваритися, вони просто мовчки ставали у дверях – попереду бабуся в брудному фартуху, а за нею дідусь – і слухали, що їм кажуть, а потім так само мовчки бабуся зачиняла двері, і ніхто не міг би з певністю сказати, почули вони бодай щось чи ні. Дідусь і бабуся з четвертого поверху теж були глухуваті, й марно було ходити до них сваритися, коли зі стелі в кухні капала вода. Двері переважно відчиняв дідусь і лише знизував плечима, показуючи на дружину. Це означало, що вона саме розморожує холодильник, тобто вимикає струм і чекає, поки розтане увесь намерзлий за кілька місяців лід. При цьому вода чомусь постійно просочувалася крізь стелю.
Батьки довго думали, як назвати Матвійка, коли він тільки – но народився, і чомусь вирішили назвати саме так. І йому це було прикро – ім’я зовсім не подобалося хлопчикові. Він значно охочіше називався б як завгодно інакше, навіть Остапчиком чи Данилом, лише б не оце Матвійко, яке нагадувало розмазану по тарілці холодну дитсадочкову манку, яку ти мусиш з’їсти, бо вихователька не дозволить устати з-за столу.
Щоправда, в садочку Матвійка рідко примушували доїдати манку. По-перше, він і так переважно з’їдав усе швидко й з апетитом, а по-друге, батьки віддали його у садочок, де дітей нічого не примушували доїдати, не будили з обіднього сну і дозволяли чимало такого, чого не дозволяють в інших садочках. Крім того, з ними займалися танцями, англійською мовою і дизайном, ба навіть ставили оцінки, щоправда, лише з танців. У Матвійка завжди було 12, цю цифру йому вихователька писала на долоні кульковою ручкою, і Матвійко запам’ятав, що 12 більше за 10, хоча постійно забував, яка цифра стоїть між ними. Пам’ятав він, і як буде 12 англійською – «твелв». Лише влітку, коли виховательки йшли у відпустку, англійська, дизайн і танці, або як казала їхня вихователька «музичне», припинялися – дітей у садочку було тоді мало, і Матвійко потрапляв до збірної групи, з якою щодня займалася якась інша вихователька. Улітку в садочку було нудно, і Матвійко чекав, коли ж настане осінь, і вони знову щоранку сідатимуть у коло, кожен на своїй подушці, й співатимуть пісеньки та розповідатимуть віршики.
Матвійко був єдиним хлопчиком поміж двох старших і двох молодших сестричок, одна з яких – його рідна, а з іншими він зустрічався лише у котроїсь із бабусь. Сестричок звали Устя, Христя, Настуся і Мар’яна. Його рідна сестричка Устя була ще зовсім маленька, їй виповнилося лише кілька місяців, – але відтоді, як вона з’явилася, Матвійко ще з більшою охотою ішов щодня з дому до дитсадочка. Сестричка ще нічого не розуміла, не вміла говорити й бавитися, але постійно вимагала до себе уваги дорослих і голосно плакала, коли їй щось не подобалося.
Раніше Матвійко заздрив Христі, яка завжди мала товариство молодшої від себе лише на рік Настусі, але тепер усе частіше заздрив Мар’яні, у якої не було ні братів, ні сестер, ні пов’язаних із ними проблем. Але батьки й бабусі запевняли, що сестричка дуже швидко виросте, і вони зможуть разом бавитися. Тож Матвійко щодня, як тільки прокидався, біг перевіряти, чи Устя ще не виросла. Але росла вона повільно, можна навіть сказати – майже непомітно.
Мар’яні, як і Матвійкові, нещодавно виповнилося чотири роки, і вони навіть разом святкували свої дні народження у бабусі Олени. Бабуся спекла обом по велетенському торту і на кожен поставила чотири свічечки. Матвійко задмухував свої свічки аж чотири рази, щоразу примушуючи дорослих знову запалити їх і згасити світло. Але самого торта він так і не скуштував, зайнятий іграми з сестрами і розгляданням подарунків.
Найбільше з усього подарованого йому сподобалася велика м’яка іграшка – смугаста свинка, в якої одне вухо було жовтим, а друге зеленим, і в такі ж кольорові смужечки був її комбінезон. Матвійко одразу ж назвав свиню Параскою і вирішив, що відтепер завжди кластиме її біля своєї подушки ввечері перед сном. Він не наважився нікому сказати про те, що Параска сподобалася йому набагато більше за всі інші подарунки. Більше за великий червоний екскаватор із дистанційним пультом, який їздив не лише вперед-назад, а й повертав у різні боки, – про такий він давно мріяв. Більше за абетку, яка казала: «Привіт, будемо вивчати алфавіт!», коли її вмикали, і «На все добре!», коли вимикали, а ще вміла співати гарні пісеньки. Абетка хвалила Матвійка, коли він правильно відповідав на її запитання, або обнадійливо казала: «Спробуй ще!», коли він помилявся. Такої абетки не було ні в кого з його друзів у садочку, і він із гордістю розповідав там про неї. Але все одно найбільше з усіх подарунків йому сподобалася свинка Параска. Чомусь Матвійко одразу збагнув, що вона не була звичайною м’якою іграшкою. І тієї ж ночі йому наснився
Перший сон із Параскою
– Тримайся міцно і нічому не дивуйся, – сказала йому Параска, щойно він заснув і одночасно ніби прокинувся, але вже зовсім в іншому місці.
Довкола нього були не стіни дитячої кімнати, а дахи будинків, і вони з Параскою стояли на одному з них. Точніше, стояла Параска, а він сидів верхи на свинці й міцно тримався руками за її барвисті вуха. Далеко вгорі яскраво сяяли зорі, а знизу чулося сюрчання цвіркунів. Матвійко й не уявляв собі, що цвіркунів чути аж так високо… Бо ж далеко внизу, поміж жовтими плямами ліхтарів, можна було хіба ледь роздивитися верхівки дерев.
– Полетіли, – сказала Параска, і вони знялися в повітря, різко набираючи висоту й швидкість. Верхівки дерев і дахи будинків закрутилися, ніби у велетенському міксері, і Матвійко відчув себе так, немов упав до миски з тістом на налисники. Він полюбляв допомагати мамі, коли вона готувала тісто за допомогою міксера чи кухонного комбайна. Мама клала до миски по черзі яйця, цукор, борошно і ще якісь порошки, а Матвійко тримав міксер і вмикав та вимикав його, коли було потрібно, з цікавістю спостерігаючи за тим, як швидко крутиться суміш у мисці, а потім апетитно пахне і шкварчить на пательні.
За кілька хвилин вони приземлилися на іншому даху, просто перед ними були широко розчинені двері, з яких пробивалося тьмяне світло.
– Ходімо до середини, – сказала Параска.
Матвійко відпустив її вуха, зліз додолу і пішов. Як не дивно, йому чомусь зовсім не було страшно – ні коли вони летіли, ні тепер, коли він опинився серед ночі у незнайомому місці.
Його зустріла дівчинка у білій сукні з синім волоссям. Вона була дуже схожа на Мальвіну з казки про Буратіно, яку нещодавно читала Матвійкові мама.
– Як тебе звати? – запитала вона. – Дем’ян, – не роздумуючи, збрехав Матвійко, а Параска зробила вигляд, ніби все гаразд.
– Що ж, Дем’яне, – усміхнулася дівчинка, – вітаю тебе у нашому товаристві. Розважайся, знайомся, почувай себе як удома. Мене звати Лілея, хоча дехто і вважає, що я схожа на Мальвіну з казки про Буратіно. Вітаю і тебе, Софіє, – звернулася Лілея до Параски.
– Тут як хто хоче, так себе й називає. Адже не кожному подобається, як його назвали в дитинстві, – дехто волів би сам обрати собі ім’я. Тут це можна, – прошепотіла Параска на вухо Матвійкові, і він відчув себе трохи незручно, адже це він назвав Параску саме так, а виявляється, вона хотіла б бути Софією.
– Вибач, я не знав, що тобі не сподобається, – прошепотів він їй на вухо. – Не страшно, мені часом навіть приємно, але для різноманітності хочеться мати кілька імен, – заспокоїла його Параска-Софія. Вони зайшли досередини, і Матвійко, тобто тепер уже Дем’ян, побачив велику кімнату, де на підлозі всюди були розкидані іграшки, а посередині виявився стіл, заставлений найсмачнішими у світі речами – цукерками, чіпсами, сухариками, шоколадом, барвистими жуйками, невеличкими пляшками з кольоровими солодкими напоями, поряд із якими лежали соломинки. Щойно хтось підходив до столу і обирав собі напій, як соломинки миттю самі застромлювалися до пляшки – і можна було пити. У Матвійка заблищали очі від радості, адже батьки дуже неохоче купували йому чіпси й солодощі, не кажучи вже про солодкі газовані напої, бо від цього всього у дітей псуються зуби, зникає 16 апетит, і взагалі – такі речі спершу треба заслужити зразковою поведінкою, а це нудно.
– Здоров! – привітався з ним іграшковий буксирник, дуже схожий на Сирника з улюбленого Дем’янового мультика «Тачки», і не чекаючи на відповідь, простягнув свою пачку з чіпсами. – Хочеш?
– Як тебе звати? – поцікавився Матвійко, який уже втямив, що тут усі змінюють собі імена
– Пряник, – відповів йому Сирник, і Матвійкові стало смішно. Адже кожен, хто хоч раз бачив мультик «Тачки», ніколи ні з ким не сплутає Сирника і не повірить, що він – Пряник. Але традиція є традиція, і якщо всі змінюють імена, треба робити вигляд, ніби віриш.
– А я – Дем’ян, – представився Матвійко, дістаючи з пачки ще одну чіпсину.
– Знаю, – підморгнув Пряник-Сирник, ніби хотів сказати, що знає справжнє ім’я нового знайомого. Хоча якщо добре подумати, то чому ім’я, яким назвали тебе батьки, мало би вважатися більш справжнім за те, яке ти свідомо обрав собі сам. Тим паче, якщо перше тобі не дуже подобається. Ця думка заспокоїла Матвійка, і він уже не почувався незручно, коли нові друзі називали його несправжнім іменем.
– Поїхали знайомитись, – запропонував Сирник, але побачивши несміливий погляд Матвійка у бік столу зі смаколиками, додав. – Але спершу поїж, я підожду.
І Матвійко, щасливий від такого цілковитого взаєморозуміння з новимдругом, підстрибом помчав до столу й застиг у нерішучості. Що ж саме йому обрати серед усього цього різноманіття – чіпси, сухарики зі спеціями, кольорові жуйки чи кока-колу в маленьких пляшечках. Урешті його розгублений погляд неправильно зрозуміли соломинки, й одразу десяток їх ускочило до різних пляшечок із напоями, кожен із яких Матвійкові кортіло скуштувати вже і негайно.
– Усе зрозуміло, – зітхнув за його спиною Сирник. – Батьки дозволяють лише здорову й поживну їжу, тому хочеться чогось дуже нездорового і смачного.
– Звідки ти знаєш? – здивувався Матвійко, бо насправді так усе й було. Батьки категорично відмовлялися купувати кока-колу та інші напої з барвистими і спокусливими етикетками, пропонуючи замість них негазовану воду і яблучний сік, найчастіше розведений негазованою водою, щоб не був таким солодким. Мало того – не купували ні чіпсів, ні цукерок, ні жуйок і не дозволяли купувати омріяні ласощі бабусям. І хоча бабусь часом вдавалося переконати зламати заборону, але вкрай рідко.
– Не тобі одному таке, – коротко відповів Сирник і акуратно розмістив у своїй кабіні кілька обраних Матвійком напоїв так, щоб вони не порозливалися. – Ось-о, маєш. А тепер гайда!
– Дякую, – сказав хлопчик.
– Та що вже там, – знітився Сирник. Матвійко став на спеціальну дощечку з коліщатками, причіплену до Сирникового кузова, і вони під’їхали до двох хлопців на іграшкових дерев’яних кониках. Хлопці змагалися, хто краще стріляє з лука. Матвійко одразу впізнав Льолека і Болека, але зовсім не здивувався, коли вони назвалися Іваном та Степаном.
– Хоча можеш називати нас Льолеком і Болеком, нам вшистко єдно, – сказав Льолек, а Болек тут же його виправив:
– Тобто все єдно, не забувай, ми не вдома. Обидва говорили з помітним акцентом, наприклад, казали «називати» замість «називати», – але все, що вони говорили, було цілком зрозуміло.
– То що, підем шугать тракторів? – запропонував Сирник. Матвійко дуже добре пам’ятав сцену з мультфільму, де Сирник із Блискавкою МакКвіном підкрадаються до сонних тракторів і лякають їх, а ті один за одним кумедно перевертаються догори дриґом, а потім тікають від страшного охоронця Валєри.
– Но нє, – скривився Болек. – Учорай ходили. Може, ліпше в хованки?
– Добре, тоді ти – лова, – життєрадісно погодився Сирник.
– Ми разом – лова, – сказав Льолек. – Ховайтеся. І Матвійко та Сирник розбіглися в різні боки, шукаючи доброго сховку. Хлопець поліз під стіл, попередньо схопивши з нього пачку з чіпсами, аби трохи перепочити й поїсти. Навіть якщо його знайдуть одразу, у нього буде кілька хвилин. Але Льолек і Болек навіть не збиралися нікого шукати, вони продовжували цілити з лука, як і перед тим. Матвійко поспостерігав за ними кілька хвилин, зрозумів, що небезпека йому не загрожує, і з насолодою зашарудів чіпсами. Але не встиг він з’їсти й кількох жмень, як побачив просто перед собою палець Льолека:
– Вилізай, ми тебе бачили, просто думали, ти краще сховаєшся. Тепер ти – квачик.
– Я не квачик, я – Петрик П’яточкин, – пожартував Матвійко фразою з улюбленого мультика. Але на його жарт ніхто не відреагував. Мабуть, подумали, що він знову вирішив змінити собі ім’я.
За кілька хвилин Матвійко розплющив очі й пішов шукати нових друзів. Але перед тим здивовано озирнувся, бо все довкола неабияк змінилося. Кудись зник стіл із частуванням, поменшало іграшок, зате просто перед ним був вхід до якогось темного тунелю. «Мабуть, вони сховалися десь там», – подумав Матвійко і зайшов досередини. Було дуже темно, і він змушений був зупинитися й зачекати, поки очі звикнуть до темряви. Але навіть після тривалої паузи видніше йому не стало. Хлопець озирнувся, намагаючись зорієнтуватися, як далеко відійшов від входу, але за ним виявилася лише така ж непроглядна пітьма, як і попереду, – нізвідки не пробивалося навіть найтоншого промінчика світла. Він почувався досить дивно, бо чомусь зовсім не боявся темряви, хоча вдома відмовлявся заходити навіть до тьмяно освітленої кімнати, не кажучи вже про зовсім темну. А ввечері примушував маму або тата сидіти біля свого ліжечка, поки не засне. Теж від страху перед темрявою. Ще донедавна він узагалі відмовлявся спати у власній кімнаті й прилаштовувався на татове або мамине місце на великому двоспальному ліжку. Але відтоді, як з’явилася сестричка, з батьками спала вона, а йому, як старшому, довелося поступитися.
Навпомацки, тримаючись ближче до стіни, Матвійко рушив уперед. Можливо, безпечніше було повернутись, але він не хотів, щоби Сирник, Льолек і Болек вважали його боягузом. Раптом звідкись із темряви почувся бадьорий дитячий голос, який дзвінко продекламував:
Фокус-покус-раз-два-три!
Порахуй, тоді відкрий!
Не встиг Матвійко отямитись, як голос продовжив:
– Скільки буде два плюс один? – Три, – не замислюючись відповів Матвійко, адже в садочку вони вже вчилися рахувати.
– Мо-ло-дець! – похвалив його голос, і десь недалеко перед ним у темряві тихенько заскрипіли невидимі двері. Матвійко так само навпомацки пробрався вперед. За дверима на нього вже чекав радісний Сирник із ліхтариком, чіпсами і напоями, що так і залишилися у нього в кабіні. Друзі радісно обнялися, ніби після довгої розлуки, доїли чіпси, випили по пляшечці зі своїх запасів і рушили далі. Тепер уже Матвійко міг не пробиратися навпомацки, а примоститися на спеціальній дощечці позаду Сирника і присвічував тому ліхтариком. Щоправда, світло було занадто слабким, і Сирник постійно гримався то об одну стіну лабіринту, то об іншу. Але він не переймався цим і весело їхав далі. Аж ось світло ліхтарика зовсім згасло, і вони зупинилися.
– Батарейка, мабуть, – припустив Сирник. Але відповісти Матвійкові не дав усе той же бадьорий голос, який знову дзвінко продекламував:
Фокус-покус-раз-два-три!
Відгадай, тоді відкрий!
– А, то ми прийшли, – втішився Сирник. А голос продовжив: – Як англійською буде «пес»?
– Зе доґ, – швидко промовив Матвійко, бо ж англійську вони у дитсадочку також вчили.
– Молодець, – хором промовили голос і Сирник. Двері відчинилися, і за ними стояли усміхнені Льолек і Болек. Але Матвійко не встиг підійти і обнятися з друзями, бо його сон раптом перервала несподівана пригода.
Сон і дійсність без Параски
Спершу він навіть не зрозумів, чого прокинувся. Довкола було темно, але тепер уже йому стало страшно від цього – зовсім не так, як уві сні.
– Тату, – покликав Матвійко, спросоння намад цуючи мокру пляму під спиною. Коли прокидався, він частіше кликав тата, ніж маму, хоча добудитися їх обох було доволі складно.
Тату! – вже голосніше крикнув він. І про всяк випадок ще раз. – Татомамо!
Двері відчинилися, в коридорі загорілося світло, до кімнати увійшов батько.
– Що трапилося? – запитав він.
– Я обпісявся, – зізнався Матвійко, і в голосі його забринів плач, але не так від сорому, як від жалю до себе за те, що перервався такий цікавий сон.
Тато зітхнув і взявся міняти постіль, перед тим діставши з шафи суху піжаму для Матвійка. Переважно в такі моменти Матвійко скиглив, щоб йому допомогли, бо дуже вже не хотілося спросоння переодягатися самому, а особливо неприємно було стягувати з себе мокрі речі. Але тепер він раптом відчув себе якось більш дорослим, навіть пригадав, як йому було щойно зовсім не страшно в темному коридорі і як швидко та правильно він відповів на всі питання, коли був квачиком, – тож вирішив не скиглити і переодягнутися самостійно. Коли мокрі речі були на підлозі, а сухі на Матвійкові, тато саме закінчив міняти постіль, поцілував Матвійка на добраніч, забрав мокре і вийшов з кімнати. Намагаючись не думати про те, що зараз знову згасне світло, Матвійко мовчки зціпив зуби й заплющив очі. Рукою помацав праворуч біля себе, куди він звечора клав Параску, але там, як і з лівого боку, було порожньо. «Мабуть, Параска ще не повернулася», – подумав Матвійко і знову заснув. Але цього разу йому вже нічого не снилося.
Уранці він прокинувся від плачу сестрички, вона завжди починала плакати раніше, ніж йому було потрібно вставати, і це дратувало. Але сьогодні Матвійко відчув, що виспався, й зірвався на рівні ноги, бо хотів перед тим, як їхати до дитсадка, ще подивитися мультики. Так він завжди робив уранці, і якщо просипав або з якоїсь іншої причини залишався без мультиків, цілий день почувався якось не дуже добре. Тато, який також давно звик до цього ранкового ритуалу, мовчки дістав для сина йогурт із холодильника і підійшов до телевізора.
– Про Льолека і Болека, – попросив Матвійко, і за мить на екрані замиготіли знайомі постаті. Матвійкові здалося, що час від часу вони зупиняються і змовницьки підморгують йому. Допивши йогурт, він згадав про Параску й пішов до своєї кімнати переодягатися. Іграшкова свинка, мов ніде нічого, лежала в кутку ліжка, біля подушки, там, де вночі Матвійко її не знайшов. Хлопчик підійшов ближче. Від Параски ледь чутно пахло чіпсами, хоча, може, так йому лише здалося.
У садочку Матвійко нікому не розповідав про свої нічні пригоди, бо підозрював, що йому ніхто й не повірив би, як не вірили Малюку, що до нього прилітає Карлсон. Цілий день у нього трохи болів живіт і хотілося спати. Так він себе почував колись після дня народження у садочку, коли іменинник приніс на почастунок багато чіпсів і кока-коли. Тоді у всіх розболілися животи, а вихователька попросила батьків у майбутньому пригощати дітей на свята печивом і соком, аби нікому не стало погано.
Повечеряв він без особливого апетиту, а мультики подивився зовсім недовго. Попросив маму почитати йому і раніше, ніж звичайно, ліг спати, попередньо перевіривши, чи лежить біля подушки свинка Параска. Але не встигла мама прочитати й кількох сторінок, як очі Матвійка заплющилися ніби самі собою. І йому наснився.
Другий сон з Параскою
Прокидайся, – сказала Параска, щойно Матвійко заплющив очі. Він знову опинився на даху. Знизу, як і вчора, долинало сюрчання цвіркунів, а над ними яскраво світили зорі.
– Скажи мені, коли ми з тобою літаємо, я насправді сплю чи не сплю? – запитав хлопчик. – Це залежить від того, з чиєї точки зору на це подивитися, – відповіла Параска. – Якщо з точки зору батьків, то спиш, вони навіть можуть підійти до твого ліжечка і накрити ковдрою. Але якщо з нашої з тобою, то бачиш сам, нам зовсім не до сну. До речі, куди б ти хотів сьогодні полетіти?
– А що, є вибір?
– Вибір є завжди, – відповіла Параска. – Але я пропоную країну поламаних іграшок.
– Ого! – не повірив Матвійко. – Зовсім-зовсім поламаних?
– Ніби ти сам не знаєш, як швидко це все відбувається. Раз – і нема колеса в машині, не встигнеш ще навіть роздивитися її як слід. Але насправді далеко не завжди поламаними вважаються ті іграшки, якими вже зовсім неможливо бавитися. Побачиш сам. Сідай і міцно тримайся.
І Матвійко виліз на спину Параски, як і попереднього разу, міцно вхопивши її за вуха.
Цього разу вони летіли трохи повільніше, а може, так лише здавалося, бо Матвійко вже не боявся так дуже, як попереднього разу, і встиг трохи звикнути до відчуття польоту, навіть роздивився кілька вулиць унизу. Пролетіли вони і над дитячим садочком, куди ходив Матвійко. Але приземлилися цього разу не на іншому даху, а в запущеному саду зі старими деревами, що росли одне до одного, сплівши гілки у темні шатра. Поблизу одного з таких дерев стояв доволі великий намет, с якого просочувалося світло. Параска підвела Матвійка до входу, але перш ніж увійти, критично оглянула хлопчика.
– Ні, так не годиться. У спальному одязі до країни поламаних іграшок ходити не варто, – сказала вона. – Зовсім про це забула, треба було тебе переодягти вдома.
– Але ж минулого разу я був у піжамі, і нікому це не заважало, – здивувався Матвійко.
– Минулого разу ми були серед своїх, адже ти бавився з героями улюблених мультиків, вони добре знали тебе, а ти їх.
А тут ти потрапиш до незнайомих людей. Не варто, щоб вони одразу запідозрили, ніби ти руйнач.
– Хто? – не зрозумів Матвійко.
– Руйначі – це діти, яким подобається ламати іграшки. Переважно батьки купують таким дітям занадто багато всього, і малим уже стає нецікаво просто бавитися. Тоді вони починають перевіряти іграшки на міцність, і незабаром звикають до того, що гра – це ламання. А таку поведінку дуже засуджують мешканці країни поламаних іграшок. Тому не варто, аби вони подумали про тебе погано лише тому, що ти недбало вбраний.
Матвійко схвильовано почав пригадувати, скільки іграшок йому довелося зламати, коли він нудився, або ж випадково, під час гри. Він нізащо б не погодився з тим, що також належить до руйначів – дітей, яким батьки купують забагато забавок. Та й хто би погодився, що в нього забагато іграшок. Але зламаних іграшок не бракувало і вдома у Матвійка, це була правда, тож він трохи занепокоївся.
Тим часом Параска на мить замовкла, міркуючи, що робити з одягом Матвійка, а тоді натиснула на один із ґудзиків на своєму смугастому комбінезоні й промовила:
– Одяг звичайний, будь ласка!
Тої ж миті піжама на Матвійкові перетворилася на джинси й майку, і вони зайшли до намету.
Біля входу сидів схожий на тата Карло стариган у зношеній шкіряній куртці й тримав перед собою на спеціальній підставці поламану іграшку – машинку з пультом дистанційного керування. Таких було кілька і в колекції Матвійка. Чомусь ці машинки ламалися швидше, ніж встигали набриднути, а потім їх було шкода викинути, і вони припадали пилюкою на полиці, чекаючи, коли в тата раптом з’явиться вільний час і бажання їх відремонтувати. Але у тата вкрай рідко доходили до цього руки, тож поламані машинки залишалися на своїх полицях і дивилися сумними фарами на те, як Матвійко бавиться новими машинками, котрих батьки купували йому доволі часто, навіть частіше, ніж самі вважали за потрібне. Він-бо так довго скиглив і просив їх про це, що часом у них просто не витримували нерви. Матвійко знав, що його скиглення значно більше нервує тата, ніж маму, і часом зловживав цим. Він не знав, чи така поведінка сподобається поламаним іграшкам, але підозрював, що навряд, – тому хвилювався все дужче. Цікаво: а якщо його таки визнають руйначем, що тоді? Запитати про це Параску він не наважувався.
– Доброго вечора, – привіталася з дідусем Параска.
– Доброго вечора, – тихенько додав Матвійко.
– Доброго й вам, – дідусь прискіпливо оглянув хлопця з голови до ніг, ніби відчувши, що у хлопчика неспокійно на душі. – Як тебе звати?
– Матвійко.
– А я – тато Карло. Знаєш, з якої це книги? – З книги про Буратіно, – ще тихіше відповів Матвійко. – Правильно. А можеш відгадати, від чого зламалася ця машинка?
– Мабуть, упала, – припустив Матвійко.
– Отак сама взяла і впала? Ти ж добре знаєш, що це неможливо. Іграшки ніколи не падають самі, ними жбурляють об стіну чи об підлогу неслухняні діти.
– Але так робити не можна, поквапився продемонструвати свою чемність Матвійко.
– Не можна, це правда, – тато Карло продовжував уважно роздивлятися хлопчика. У його тоні не було ні докору, ні суворості, але Матвійко почував себе дуже незручно, так ніби це він щойно пожбурив машинку об стіну, і від цього вона зламалася.
– А знаєш, що найгірше для поламаних іграшок? – запитав тато Карло.
– Не знаю.
– Найгірше для них те, що вони перестають бути твоїми друзями, щойно втрачають якусь деталь. Коли іграшка новенька, щойно принесена з магазину, дитина тішиться нею і вважає своїм найкращим другом, не розлучається з нею навіть під час сну. Іграшка вірить дитині і теж вважає її своїм найкращим другом, навіть не ображається, коли нею жбурляють об стіну чи об підлогу. А потім раптом виявляється, що якась там подряпина на корпусі, відламане колесо чи просто батарейки, які закінчилися і ніхто їх не поміняв, здатні зруйнувати цю дружбу. Або і ще гірше – дитині просто купили нову іграшку, і вона вже відкинула стару, назавжди забула про неї. Уяви собі, що твій найкращий друг у дитсадочку раптом перестав із тобою бавитися лише тому, що ти застудився, кілька днів пролежав удома, і за ці дні він уже встиг знайти собі якогось іншого друга, а у твій бік уже й не дивиться.
Матвійко пригадав собі, що таке справді трапилося з ним одного разу, коли він повернувся після хвороби до дитсадочка і побачив, як його найкращий друг Валера шепочеться з Наталочкою та Інною в кутку, приховуючи від Матвійка якісь таємниці. Хоча раніше у них із Валерою ніколи не було таємниць один від одного. Тоді Матвійкові стало страшенно прикро. За кілька днів усе налагодилося, і дружбу було відновлено, але відтоді він уже знав, що таке зрада. І ніколи б не міг подумати, що іграшки сприймають це так само болісно, як діти.
– Якщо в тебе вдома є іграшки, які тобі не потрібні і якими ти не бавишся через те, що у них щось поламалося, – сказав тато Карло, – принеси їх сюди. Я відремонтую, що зможу, і тут цими іграшками бавитимуться діти, яким бракує іграшок. А потім, узимку, Святий Миколай подарує їх тим діткам, чиїм батькам не вистачає грошей на нові забавки, або віддасть у дитячі будинки, де живуть діти, у яких немає батьків.
– Добре, обов’язково принесу, – пообіцяв Матвійко. – А тепер можеш іти далі, ти побачиш багато цікавого, – сказав дідусь і знову взявся ремонтувати машинку.
Матвійко і Параска рушили вглиб намету, який усередині виявився значно просторішим, ніж це могло б здатися ззовні. Це був довгий тунель, по обидва боки якого тяглися полиці з іграшками і стояли столики, за якими можна було сидіти й бавитися, як у дитсадочку. За деякими столиками були діти, дехто з них у піжамі, як нещодавно й сам Матвійко. Діти були настільки захоплені грою, що ніхто не звернув уваги на Матвійка та іграшкову свинку. Часом діти сиділи біля столиків по двоє чи по троє.
– Це сестри і брати, – пояснила Параска.
Матвійко зупинився біля полиць із конструкторами, точніше, рештками конструкторів.
– Спробуймо щось збудувати з них, – запропонував він Парасці.
– Будь ласка! Але ти ж знаєш, що це складно, бо бракує багатьох деталей, інструкцій. А ти завжди так нервуєш, коли тобі не вдається щось скласти, й одразу ж біжиш до тата чи мами, аби тобі допомогли. – Це неправильно, – густо почервонів Матвійко. – Обіцяю, що не буду нервувати і спробую все скласти сам.
Вони з Параскою сиділи доволі довго, але таки вибудували дорогу з кількома поворотами, мостом і заправкою, знайшли в купі поламаних іграшок дві машинки – такі завбільшки, щоб могли їздити дорогою, ~ і влаштували справжні автоперегони. А потім Параска сказала:
– Нам час їхати, тобі завтра рано вставати до садочка.
– Але ти можеш забрати з собою дорогу, якщо хочеш, – почув Матвійко з-за спини голос тата Карло. – Кожен, кому вдається цікаво побавитися поламаними іграшками, має право взяти щось із собою. – Ні, дякую, відмовився Матвійко, хоча йому й шкода було залишати таку гарну дорогу. – У мене вдома стільки іграшок. Краще я подивлюсь, які з них можна було б принести сюди. Нехай ними побавляться ще й інші діти.
– Це шляхетне рішення, – похвалив його тато Карло. Приходь іще.
– Обов’язково, – посміхнувся Матвійко. – Ніколи не думав, що поламаними іграшками бавитися цікавіше, ніж цілими.
Сни з перервами
Протягом усього наступного дня він розмірковував, як несправедливо поводився досі з іграшками. А дорогою додому вперше не попросив батьків купити йому якусь нову цяцьку. Батьки були здивовані, але нічого не сказали. Увечері замість того, щоб дивитися мультфільми, Матвійко пішов до своєї кімнати й узявся переглядати запаси іграшок. Ті, якими вже давно не бавився, відкладав убік. Уночі вони з Параскою відвезуть їх до країни поламаних іграшок, там їх відремонтує тато Карло, а відтак Святий Миколай рознесе по всьому світу – і ними ще довго тішитимуться інші діти. А іграшки не почуватимуться самотніми й зрадженими через те, що Матвійкові купують нові. Хлопчик ліг спати дуже задоволений собою, і цієї ночі йому нічого не снилося. Вранці прокинувся, повний сил, і з хорошим настроєм пішов до дитсадка.
Була п’ятниця, а це означало наближення вихідних. У вихідні можна було поспати довше, або ж навпаки, встати раніше і кілька годин тихо й спокійно дивитися мультики. Адже потім прокидалася сестричка, а разом із нею вставали з ліжка батьки, I 41 і починався звичайний день – сніданок, прогулянка, приготування обіду. Це все також було цікаво, він полюбляв вихідні, коли батьки проводили час із ним та Устею й нікуди не поспішали, але ранкові години в тихій сонній квартирі, по якій ніхто не ходить, і відчуття дорослості, яке давав дозвіл на самостійний перегляд мультиків, – це було справжнім святом, у передчутті яког