Давно колись був собі король і видав він наказ, щоб столітніх дідів не годували, а вивозили десь під ліс чи на болото й кидали, – хай, мовляв, там і помирають. Один син посадив на воза старого батька й повіз. А за ним слідом його малий синок подався. Зіпхнув син старого разом із возом з гори і йде додому. А хлопчик гукає:
– Тату, навіщо ж ти воза покинув?
– А тому, що він більше нам ні до чого.
– А чим же я тебе вивезу, коли ти постарієш?
Повернувся тоді син назад, забрав старого батька й привіз додому. Боявся, щоб ніхто не побачив, то й тримав його в клуні.
Настали тяжкі часи. Пішов син у клуню й скаржиться батькові:
– Тату, що ж це буде, скрута гнітить нас, вже й хліба немає ані зернини. Я лишив тебе живим, то порадь тепер, що маємо робити?
– Зніми, сину, стріху з повітки,– я її ще молодим у жнива
немолоченим житом покрив. А як змолотиш – висип усе, разом з половою, в мішок, сядь на прудкого коня й лети, скільки кінь зможе, паровим полем, обома руками розсівай зерно на всі боки.
Син так і зробив: засіяв аж кілька шнурів. Прийшла осінь – нічого не сходить. Пішов він до батька в клуню та й каже:
– Любий таточку, я все зробив, як ти велів, але не сходить нічого на полі. – Не журися, сину. Піди вночі в поле, ляж на землю, при
клади вухо й послухай, що жито говоритиме.
Пішов син, ліг на землю й чує, як жито одне до одного кличе: у-у-у!
– Ну, що чув? – питає батько.
– Та заукало то в одному кутку, то в іншому.
– Добре буде, сину.
Навесні йде син поле провідати. Чорне воно, нічого не сходить. І знову звелів батько піти уночі в поле землю слухати. Приклав син вухо до землі, чує, як посів говорить:
– Посунься, посунься, пусти мене!
Прийшов додому і розповів батькові.
– Все, сину, добре буде.
Настав час, жито зійшло, а десь посеред літа – стеблина об стеблину дзвонить – прямо стіна стоїть. А що вже колосок – ледве у жмені вміщається.
Був тоді голод великий, люди прохання послали королю. Виїхав король перевірити. їде полями – ніде жита немає, тільки в одному місці, дивиться, три шнури – як стіна. Велить король покликати господаря того поля.
– Кажи, звідки ти взяв зерна на посів? У всьому королівстві моєму немає такого поля. Кажи правду.
Чоловік і так і сяк викручується, але – нічого не зробиш – зізнався, що старого батька тримає, і той так порадив йому зробити.
– Коли вже твій батько такий розумний, приведи його сюди,– звелів король.Привели діда до короля.
– Як ти, старий, такий розумний, то скажи, коли ти помреш?
– В останній день цього року, володарю.
– А я коли помру?
– На перший день великодня, володарю.
– А чи можна якось урятуватися від смерті?
– Мені не можна, а король може врятуватися, тільки задля цього треба буде піти йому на крадіжку.
Засміявся король і поїхав далі.
Однак по приїзді додому з його голови весь час не виходило дідове пророкування.
Наступав Новий рік. Послав король своїх слуг подивитися, чи живе ще той дід.
Посланці повернулися й кажуть:
– Просили на похорони, дід учора помер.
Зажурився тяжко король: чим ближче до великодня, тим тривожніше ставало в нього на душі. Тривога ота спати королю не давала. В ніч на Великдень устав він, одягся й вийшов до міста. Підійшов до тину, чує – хтось повзе.
– Хто ти? – питає король, побачивши злодія.
– Хто ти, той і я.
– То віднині будемо приятелями.– А куди підемо красти?
– Ну, хоч би й до короля, я знаю його палац.
– Добре
Підійшли до королівського палацу.
Зверху, де пани живуть, світиться. Злодій і каже:
– Лізь і послухай, що ті пани говорять.
– Але ж я не вмію по стіні лазити.
Тут злодій як зацідить королеві в голову:
– Який же ти злодій, що не вмієш по стіні лазити?!
Надів злодій на руки й на ноги залізні пальці, виліз, послухав, зліз і каже:
– Хочуть короля вбити. Завтра буде великий бенкет, покличуть короля й подадуть, йому вино з отрутою.
Потім знову виліз по стіні й повернувся з двома скриньками, в яких було золото.
– Оце вже як повезло, то повезло!
Пішли вони в кінець міста і там у хатинці почали гроші ділити. Король узяв небагато. Повертаючись до палацу, він скрізь дорогою хрести на тинах ставив – так і позначив дорогу.
Назавтра запрошують вельможні пани короля на бенкет. Оточив король усі будинки своїм Військом. Найвищий радник подав королеві келих вина.– Кожний, хто пригощає гостя, спочатку сам випиває і тільки тоді наливає гостеві. Сам спершу випий,– звелів король. І всі його підтримали.
Ну, що тут вдієш – треба пити. Як випив радник – так і впав мертвий на місці.
Гукнув тоді король своє військо й звелів усіх панів, що його запросили, забрати.
Покликав король і того злодія, щедро обдарував його. Згодом злодій оженився й зажив собі щасливо – не треба було йому красти.
Видав король також наказ, щоб старих людей більше не знищували. «Молоді хай роботу роблять, а старі поради їм дають»,– сказав він.