Якось селяни поверталися з лісу додому, аж рантом один з них закричав:
– Дивіться, дивіться! Он заєць побіг, який здоровенний! Не менше пуда заважить! Якби ж хто з-поміж нас довгоногий та наздогнав його, ото б мали сьогодні розкішну вечерю!
– А що його доганяти! Вигукнув найстарший серед них. От одна половина нас побіжить зайця ловити, а друга нехай тим часом пошукає замашного ясенового кілка на рожен, щоб, коли ми повернемося з зайцем, уже все було готове.
– Добре сказано!– обізвався інший. – Золоті твої слова! Проте й мене що послухайте, браття: не треба нам нести зайця в село, а спечімо його тут, у лісі, та й з’їжмо гуртом. Бо як занесемо додому, то нам за домашніми лежнями нічого й не дістанеться, дарма що ми стільки наморочилися з ним. Але вдома про це ніхто анічичирк. Чули?
– Мудра річ! – підтримав його третій. – Тільки пильнуймо, аби той заєць нам у кущі не шмигнув...
– Не втече від нас, ще не таких наздоганяли.
Отак порадившись і все зміркувавши, половина селян погналася за зайцем, а друга половина побрела лісом шукати рожна. Та заєць не чекав, доки його зловлять, а так дременув, що тільки закуріло за ним. Ті, що побігли його ловити, сюди-туди, а його й слід прохолов. Коли це дивляться: дим удалині в’ється. Вони на дим. А там уже й ті, що рожна шукали,– з ясеновим кілком стоять.
– А, то це ви без нас зайця з’їли! – загукали ті, що з рожном були.
– Ні, це ви його впорали,– відповідають ті, які побігли за зайцем.– Он ще й вогонь дотліває!
Слово по слову, та й побилися. Ідуть додому – охкають, стогнуть, за розбиті носи тримаються, подорожник до синців прикладають. Прийшли в село, усі дивуються:
– Хто це вас так?
– Ат, не питайте,– відповідають селяни.– Це заєць лукавий у всьому винен та рожен ясеновий!