Про ввічливого зайця (українська народна казка)

Жив в одному лісі заєць. Одного разу, наласувавшись капустою на городі, він повертався додому. Побачив лисицю, яка йшла дуже сердита й голодна, тому що їй не вдалося спіймати курочку в селянина.

У зайця затріпотіло серце... Бігти, але куди? Він помітив нору і кинувся до неї. Проте його там чекала інша біда. В норі поселилася гадюка.

Заєць наш був дуже вихований і знав, що без дозволу в чужий дім не можна заходити. «Потрібно привітатись, – подумав він, – але з ким? З печерою, мабуть».

Присівши на задні лапи, він сказав ввічливо:

– Доброго дня, добра печеро, дозволь мені ввійти.

Зраділа змія, почувши голос зайця, вона дуже полюбляла зайців.

– Проходьте, проходьте, – запросила змія зайця.

Але заєць зрозумів з ким має справу і почав вибачатись:

– Вибачте, що потурбував вас, проте мене чекає дома моя зайчиха.

А сам чимдуж чкурнув звідти. Змія, згорнувшись в клубочок, подумала: «Нащо мені ці ввічливі зайці?».