Давно колись високо в горах жила на одній скелі ворона. А недалеко від неї в норі оселилася гадюка. Тільки-но ворона виведе пташенят, гадюка їх одразу й поїсть. Довго так велося, все та гадюка їла ворониних діток. Замучилася ворона, стало їй життя не миле. Несила вже зносити таку наругу. А був у неї приятель – шакал. Якось, коли прийшов він до ворони в гості, та тяжко зітхнула й розповіла йому, як збиткується над нею гадюка. От шакал і радить їй:
– Переселися деінде, то й матимеш порятунок.
– Ні, друже шакале, не покину я цього місця; або сама загину, або гадину вб'ю.
– Як же ти її уб'єш?
– Коли засне.
– Нічого в тебе не вийде,– промовив шакал.– Краще полети в село та вкрадь у когось хустку або сорочку. За тобою поженуться, а ти й кинь те, що вкрадеш, на гадюку. Люди, щоб забрати свою одежину, уб'ють гадюку, а тобі порятунок буде.
Ото й полетіла ворона в село. Аж там молодиця білизну пере. Вкрала ворона якусь хустину, полетіла, а люди – за нею. Ворона кидь її на гадюку, а люди прибігли і вбили гадину.
Так ворона врятувалася від гадюки й стала жити щасливо.