FacebookInstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Дідова дочка й бабина дочка (українська народна казка)

Казки про:
5255

Дідова дочка й бабина дочка (українська народна казка) Був собі дід та баба і мали собі дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні – чує, смерть прийшла. А як умирала, то своєму чоловікові казала:

– Як умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди – не бери тої вдови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!

– Добре,– відказав чоловік,– не буду брати не то її, а й ніякої,– і женитися не буду.

Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом пішов раз селом та й зайшов до тієї вдови, що жінка не веліла її брати. Тоді чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав. Забіг, побалакав і удову до себе запросив. А вдова зраділа й каже:

– Я вже давно цього ждала!

А незабаром і одружитися умовила.

Усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.

Ото живуть усі вкупі – дідова дочка й бабина. Що ж – як мати рідненька, то сорочка біленька, а мачушине добро, як зимне тепло. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха,– усе гризе голову. Та й діти між собою часто сваряться, надто бабина дочка: звичайно, як зведенята,– у них ніколи ласки нема.

Оце було як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє, і не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попа-лить. А йдуть додому вранці та дійдуть до перелазу,– бабина дочка й каже до дідової:

– Дай,– каже,–мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.

– Добре,– каже,– сестрице, на!

От поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка цілу ніч гуляла і мички попалила.

– А я пряла і додому поспішала. Бачите, матусю, яка вона ледача!

Дідова дочка црийде додому, а мачуха почне її бити і дідові виказувати:

– Твоя дитина ледащо – не хоче робити, а ти не хочеш учити!

Та що вже мачуха не вигадувала, як з дівчини бідолашної не знущалась, а їй усе байдуже: робить собі мовчки. Та й добре роби – біда» і не роби – біда.

Дід свою рідну дочку жалував, а бабу з її дочкою аж досада брала, як це бачили. І почали вони вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було.

Ото й почала баба дідові гризти голову:

– Твоя дитина ледащо – не хоче нічого робити, тільки все гуля та спить. А ти ще й жалуєш, ти б лучче, ніж мав жалувати, то найняв де-небудь, може, що й було б з неї!

– Де я найму її? – каже дід.

– Веди куди хочеш, а щоб дома не була.

Докучила баба своїми словами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» – та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.

Зібралися й пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:

– Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі роботу та й наймуся. Лучче людям робити, ніж мачусі годити.

– Добре,– каже дід.

Попрощався і повернувся додому. А дівчина пішла собі.

Йде та йде великим лісом. Коли стоїть яблунька,– та вже так бур'яном заросла, що її й не видно. От і каже та яблунька:

– Дівонько-голубонько, обчисть мене, доглянь мене,– я тобі у великій пригоді стану!

Дідова дочка закотила рукави, обполола яблуньку і пісочком обсипала. Всяке діло хоче, щоб коло нього панькались. Яблунька подя-кувала, дівчина пішла далі.

Схотілося їй пити. Вона підійшла до криниці, а криничка їй говорить:

– Дівонько-голубонько, вичисти мене,– я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина обчистила криничку і пісочком обсипала. Криничка їй подякувала. Пішла дівчина далі.

Коли біжить такий поганий собака та й каже:

– Дівонько-голубонько, обчисть мене, доглянь мене,– я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина заходилась, обчистила, собака сказав: «Спасибі, дівонько!» Вона пішла далі.

Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. Піч каже:

– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене,– я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала. Піч їй подякувала. Дівчина пішла далі.

Йде та йде,– зустрічає її жінка та й каже:

– Здоровенька була, дівчино!

Дівчина відказала їй:

– Доброго здоров'я!

– Куди ти йдеш, дівчино? – питає жінка.

А дівчина й каже:

– Іду, щоб де найнятися.

– Наймись у мене,– сказала жінка.

– Добре,– відказала дівчина,– наймусь.

– У мене,– каже жінка,– невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.

– А чому ж не зумію? – каже дівчина.– Раз мені покажете, Тіточко, а вдруге і сама знатиму.

Прийшли додому, де та жінка жила. От жінка й каже:

– Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано-вранці і увечері нагрій окропу і вилий у корито, і борошенця туди всип, і замішай,– тільки гляди, щоб не гаряче було, а тільки тепленьке. Стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, вони й порозлазяться, куди кому треба.

Дівчина сказала:

– Добре, тітонько, так робитиму, як ви мене навчили.

Де руки та охота, там скора робота.

Зараз увечері затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито і борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула,– як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита! Понаїдались усі та й порозлазились.

І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала. Очам страшно, а руки роблять. А як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:

– Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі!

Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все та сказала:

– Хочу додому. Спасибі вам, паніматко!

Хазяйка каже їй:

– Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.

А сама наготовила їй повнісіньку скриню всякого добра і випровадила до лісу ту дівчину. Тоді попрощалися. Сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі.

Ото їде дідова дочка повз ту піч, що вона обмазала, коли гляне – аж повнісінька піч пирогів. Піч і каже:

– Дівонько-голубонько, на тобі оці пироги за те, що ти мене прибрала, спасибі тобі!

Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а пироги так і пороснули у возик. Піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.

Ото їде та їде, коли дивиться,– аж біжить собака і несе намисто, таке добре та гарне, ще й шліфоване. Тільки прибіг до возика та й каже:

– На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!

Дівчина взяла, подякувала і поїхала, радіючи.

От їде, і так їй схотілося пити! Подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». Заїхала, дивиться – повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:

– Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми!

Стала та дівчина пити – аж вода така добра, що й зроду такої не пила. Набрала повнісіньке барильце додому, та й кухлика не забула і поїхала далі.

Коли стоїть яблунька – і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! Яблунька й каже:

– Дівонько-голубонько, на тобі ці яблука зате, що ти мене обчистила.

Дівчина сказала: «Спасибі!» – та під'їхала під яблуньку, а яблучка так й пороснули у возик.

Приїхала та дівчина додому та й гукає:

– Ідіть, тату, забирайте добро!

Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:

– Де ж ти, дочко, була?

– Служила, тату,– каже дочка.– Зносьте добро!

А добра ж то – повнісінький віз, іще й намисто добре! Стали зносити – то гарне, а то ще краще!

Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:

– Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!

Ото як докучила дідові, щодня це кажучи,– сказано, заздрість бабу взяла,– то він врешті сказав:

– Нехай убирається, поведу.

Попрощались і пішли з бабиною дочкою.

Зайшли у ліс. Дід і каже:

– Іди ти, дочко, а я повернусь додому.

– Добре,– відказала бабина дочка.

І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а дід додому.

Йде бабина дочка лісом, коли стоїть яблунька та й каже:

– Дівонько-голубонько, обчисть мене, то я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина відказала:

– Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!

Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:

– Дівонько-голубонько, обчисть мене, я тобі у великій пригоді стану!

– Оце лиха година розносила вас із своїм чистінням! Мені треба йти скоренько,– сказала та дівчина та й пішла далі.

Іде повз ту піч, а піч і каже:

– Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану!

– Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазатися! – сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.

Коли біжить собака – такий поганий, що гидко й глянути, та:

– Дівонько-голубонько, обчисть мене,– я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина поглянула та й каже:

– Оце бісів батько тебе не видав, такий поганий, а щоб я коло тебе руки кал яла... А щоб ти не діждав! – І пішла далі, лаючись.

Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:

– Здорова була, дівчино!

Дівчина відказала:

– Доброго здоров'я, тітко!

– Куди ти йдеш? – спитала жінка.

А бабина дочка й каже:

– Та йду, тітко, щоб де найнятися.

А жінка каже:

– Наймись у мене, дівчино!

– Добре, тітко,– каже дівчина.– А яке ж у вас діло?

– Та в мене діло невеличке, дочко, аби ти зуміла робити,– сказала жінка.

– А чому не зумію,– сказала дівчина.– Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.

– Ось що, дівчино,– каже жінка,– яка твоя робота: оце тобі казани, вранці-рано й увечері нагрій окропу, та щоб не гарячий був, а лише тепленький, вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни,– тільки не бійся,– то до тебе позлазяться всякі звірі, і гадини, і жаби, та наїдяться і порозлазяться, куди кому треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?

– Зумію,– відказала дівчина.

Ввечері бабина дочка затопила піч, а як закипіли казани у ключ,– мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку й всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку та й висипала у корито. Сама стала на порозі, свиснула двічі... Прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Ото кожне до корита – та ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.

Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались і повивертались та не встають, та пішла до хазяйки й каже:

– Що це у вас, тітко, така чудна скотина, що наїлись, та полягали, та й не встають?

– Як не встають? – крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір...

Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:

– Що ти наробила! Ти їх попекла!

І лаяла, і плакала, та нічого не помогло. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула. А як скінчився бабиній дочці рік, то вона дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила дівчину в ліс. Яка робота, така й плата!

Поїхала бабина дочка додому та й не знав, що матері везе. Їде бабина дочка, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.

Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться – як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:

– Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати – мене причепурити, то не будеш і води пити!

Заплакала дівчина та й поїхала далі.

Доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні – срібні та золоті. Дівчина каже собі: «Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Тільки що підійшла, а яблучка – скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:

– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати – не будеш з мене яблучок зривати!

Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.

Коли дивиться – аж біжить собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:

– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати – не будеш від мене намиста брати!

Та й побігла собі. А бабина дочка знову заплакала та й поїхала додому.

Приїхала у двір до батька та й гукає:

– Ідіть, тату, заберіть речі!

Дід і баба вибігли з хати, дивляться,– аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, ухватили її в хату, унесли й скриню. Ото як відчинять, подивляться,– аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:

– Дочко, що це таке? – І полякались обоє.

Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають. А як розказала вона все те, то баба сказала, жалуючи:

– Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.

Отак вони собі живуть і хліб жують. Коромислом сіно возять, оберемком воду носять! Дідова дочка пішла заміж та й поїхала собі і живе добре, а бабину ліниву ніхто не бере.