Чи було, чи й не було, але кажуть, жив собі колись дехканин-хлібороб Нурмат, що мав двох синів – Анвара й Тамбала. За батькового життя хлопці жили у злагоді, а помер він, усе пішло шкереберть.
Анварові на спадок від батька дістався танап землі та будинок, а Тамбалові – корова й повітка, але він і з того був щасливий.
Та незабаром побачив, що радіти нема з чого: допікали злидні. І одного дня Тамбал надумав продати корову.
– Коли ти вже зважився на таке,– сказав йому Анвар, – заведи корову на ярмарок і спитай про ціну. Якщо даватимуть, скажімо, десять золотих, веди її додому, я дам тобі за неї на один золотий більше.
Тамбал так і зробив. Повів корову на ярмарок. Купці та перекупні давали за неї вісім золотих. Сподіваючись дістати від брата на один золотий більше, Тамбал корови не продав, а погнав її назад додому.
Десь на півдорозі він спинився відпочити під деревом. А на тому дереві серед гілля сидів пугач і час від часу пугикав стиха. Підвів голову Тамбал – бачить, що пугач не спускає з нього ока. Парубок витлумачив це по-своєму:
– Ти чого? Хочеш знати, звідки я йду? З ярмарку.
Пугач нараз пугикнув:
– Пу-гу!
– Ну, що тебе ще цікавить? Що я там робив? Корову продавав. Вісім золотих давали, а я не віддав.
Пугач знову пугикнув:
– Пу-гу!
– Що? – спитав Тамбал.– Може, ти хочеш купити корову?
– Пу-гу!
– То бери, але тобі я віддам її за дев’ять золотих.
Пугач щось запугикав.
Тамбала це розлютило, й він закричав на все горло:
– Дев’ять зо-ло-тих да-си? Про-дам!
Пугач з переляку кивнув головою, вигукнув своє «пу-гу» і, змахнувши крилами, полетів до дувалу, де в нього було гніздо в шпарині. Тамбал подумав, що пугач згодився купити корову, подався за ним, і в цей час із шпарини викотилося кільканадцять золотих монет.
Тамбал відібрав собі дев’ять золотих, прив’язав корову до дерева і заквапився додому. Про все, що сталося, він розповів братові. Той так само зчудувався і спитав:
– Як же пугач з тобою розраховувався?
– Висипав мені купу грошей, а я сам відлічив собі дев’ять золотих.
– Де той пугач живе?
– Обіч шляху на ярмарок.
– Слухай, Тамбале. Пугач змостив своє гніздо біля чийогось скарбу. Як поночіє, поїдемо по той скарб. Зцайдемо – поділимо навпіл, гаразд?
Тамбал погодився. Старший брат, готуючись у дорогу, звелів жінці напекти перепічок, уночі запряг конячину в гарбу й гукнув Тамбала. Їдуть вони, балакають, щоб дорога коротшою здавалася. Аж тут Тамбалові на коліна не знати звідки впала перепічка. Тамбал, нічого не кажучи братові, з’їв ту перепічку, бо був дуже голодний. Незабаром на коліна йому плюхнулася ще одна перепічка.
– Братику, звідки це перепічки падають? Я вже одну з’їв, а оце й друга впала. Може, тобі дати?
– Не треба, я вже сам п’ять чи шість спіймав. Хіба ти забув, що сьогодні день, коли з неба падають перепічки?
Вони їхали далі, і Тамбалові на коліна все рясніше падали перепічки. їх непомітно кидав Анвар, що сидів попереду.
Нарешті вони добулися до того дерева, де з Тамбалом сталася пригода. Тільки корови там уже не було.
Удвох вони розвалили дувал і в руїні знайшли глек із золотом. Другого дня про цю пригоду знало все місто. Тамбал ні від кого не крився з таємницею. Коли звістка долетіла до падишахового палацу, братів викликали туди на
допит. Анвар від усього відмовлявся, а Тамбал непомітно для себе вибовкав усе.
– Коли ж це сталося? – спитав його падишах.
– У той день, коли з неба падали перепічки, – відказав Тамбал.
Падишах розлютився і звелів вигнати його з палацу.
– То ти не віриш мені? – обурився Тамбал.– За це твоя голова завтра буде в колодязі.
Того самого вечора Тамбал прокрався до палацу, дочекався падишаха й відрубав йому голову. А тоді пішов додому, вкинув голову в старий колодязь і розповів про все братові.
Уранці покликачі на всі голоси оповіщали городян про нещастя, а вояки перекидали все догори дном, шукаючи володареву голову. Коли спитали Тамбала, той признався, що це він зітнув голову, і вкинув у колодязь.
Тамбал привів вояків у двір і спустився на дно колодязя. Але, схопивши голову, що там лежала, побачив на ній роги.
Вражений, він спитав у вояків:
– А у вашого падишаха роги були?
Розлючені вояки дочекалися, поки Тамбал виліз із колодязя з головою старого цапа в руках, і нещадно відлупцювали його.
І ніхто в світі, окрім Анвара, Тамбалового старшого брата, не знав, де поділася падишахова голова і як у колодязі опинилася голова старого цапа.