Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Про вдовиного сина Матусю, що став царем (українська народна казка)

Казки про:
1001

Про вдовиного сина Матусю, що став царем (українська народна казка)Була собі вдова. Мала вона одного сина. Ніяк він її не кликав, лише: «Матусю!» Навіть, як говорив позаочі, то так і казав: «Моя матуся». Через це і його прозвали Матусею.

Бідна мати – бідний і син. А бідного ніхто за людину не мав. Через це з хлопчини всі насміхалися, не мав, бідака, ні куди вийти, ні до кого прийти. Скоро ліг – рано встав, отак роки бігли.

Уже він немалий. Одного разу каже матері:

– Знаєш що, матусю, піду я у світи. Десь, може, люди будуть мати мене за людину...

Кожній матері жаль за сином, коли покидає рідну хату, але що робити?

– Йди, – каже мати.

Він зібрався і пішов шукати служби. Йшов не день і не два. Зайшов у темні ліси, що вже не знає, як із них вийти. Не встиг роздивитися як слід, а хмари вкрили небо, почорніло в лісі – мав бути такий дощ, що ну...

Стає він під височезного дуба. А то не дощ, а почало градом бити. Щось там, на дубі, так тяжко пищить, що він не годен витримати: лізе живенько на дуба. Там таке величезне гніздо, що міг би сховатися під нього, а в гнізді великі пташенята, але ще навіть у пір’я не вбралися.

Скидає, він з себе кожух, накриває пташенят, а сам над гніздом нахилився. Стояв, поки град не перестав іти. Так його змолотило, що ледве живий. Він – кожух на себе, зліз із дерева, але куди йти – не знає. Сів під того дуба та й сидить.

Раптом прилітає величезний птах. Так плаче, як людина:

– Йой, певне, мої діти погинули від граду! І чого я так далеко літав? – сів на дуба і дуже зрадів. – Я вже сорок літ живу, але людини ще тут не було. Діти мої, лише людина могла від такого страшного граду захистити. Якби рятівник озвався, то велику нагороду від мене дістав би.

А він озивається з-під дуба:

– Я тут!

Птах злетів нижче:

– Ти моїх дітей врятував?

– Я.

– Що хочеш за це дістати?

– А що я хочу? Хочу таку силу мати, щоб дужчим за мене ніхто не був.

Птах каже:

– Копай на тому місці, де стоїш.

Копає він, копає і викопує збанок.

– Що у тім збанку є? – питає птах.

– Вино.

– Два рази, – каже, – хильни і два рази ковтни.

Він два раза хильнув, а два рази ковтнув.

– Як чуєшся?

– Таку силу чую, що якби мав за що землю вхопити, то перевернув би.

– Забагато в тебе сили, бо землю не треба перевертати. Копай під самим дубом.

Копає він у другому місці й здобуває збанок з вином.

– Що там є?

– Вино.

– Раз хильни і раз ковтни.

Надпив.

– Як чуєшся?

– Чуюся слабшим, але ще цього дуба вирвати з корінням – для мене ніщо.

– Досить для тебе такої сили. Йди, але нікому не кажи, що ти такий сильний.

Іде Матуся. Прийшов аж до царя. А цей цар ще не жонатий. Приняв цар Матусю і питає:

– Що хочеш?

– Служити, царю, хочу.

– Добре. Мені якраз треба робітника, щоб вивозив з міста сміття. Підеш?

– Най буде, царю.

Але сусідній султан мав таку доньку, що вона, як надрукує в газетах свою фотографію, хто б не подивився на неї, то в ту ж мить хоче її сватати. Приїжджають сватачі, а вона їм таку роботу завдає, що ніхто з них не може виконати, і дівчина щоразу наказує відрубати женихові дурну голову, бо хоче мати мудрого чоловіка. Називалася вона Катерина.

Приходить до царя газета з фотографією Катерини. Цар як глянув на ту фотографію, як прочитав, що під нею написано, та й каже:

– Я мушу їхати, хоч би мене смерть чекала.

Зібрав усіх своїх міністрів, генералів, офіцерів:

– Стільки і стільки мені треба супутників до чужої держави. Хто зі мною поїде?

Але добровольців, що хотіли б йти на смерть, нема. Тоді цар виходить перед військом й питає, хто з вояків хотів би з ним поїхати. Нема таких. Тоді став цар перед найбіднішими слугами.

Озивається Матуся, той, що сміття возив:

– Я поїду з тобою.

Подають голос ще десять наймитів:

– Ми теж поїдемо з вами.

Цар каже:

– Я візьму коня, лук, меч, а вам нічого не треба.

– Ой, – каже Матуся, – не ти будеш на коні їхати, не ти будеш мечем рубати, не ти будеш з лука стріляти. Одягни усіх нас у таке ж вбрання, як ти одягнений.

Приїжджають вони до султана. Султан питає:

– Ти приїхав сюди женитися?

– Так.

– Спочатку маєш виконати три роботи, які моя дочка дасть, а не виконаєш – буде твоя голова настромлена на палю.

А цар, як побачив султанову доньку, не може від неї очей відвести. Каже вона:

– Віддаюся за тебе, царю, але, якщо поїдеш на моїм коні, за одним махом моїм мечем зітнеш дуба, а як стрілиш з лука цією стрілою – за кілька верств звідси вцілиш у дах будинку мого брата, але так, щоб півдаху завалило, а півдаху стояло.

Побачив цар, що йому не під силу це зробити й утікати нема куди. Сумний-пресумний приходить до своїх слуг і про все їм розповідає.

А Матуся каже:

– Не сумуй. Казав я, царю, що не тобі на коні їхати, не тобі дуба рубати, і не тобі з лука стріляти. Бери мене з собою. Як скаже султан на коня сідати – говори, що в тебе такі коні сміття возять. Скажеш, щоб я сідав. Буду і дуба рубати, і з лука стріляти.

– Добре.

Прийшли на султанське подвір’я. Дванадцять чоловіків виводять зі стайні такого коня, як змій. Хто би сів на нього – розтрясе. Подивився на коня цар і каже:

– Слухай, султане, ти мене цілком не поважаєш. Сідай на свого коня й поїдемо до моєї держави. У нас такі шкапи сміття возять, а не царів. А як вже султанові хочеться нас перевірити, то сідай ти, Матусе.

Матуся вхопив коня за вуздечку. Як сів, то кінь аж присів від великої ваги. Але схопився і давай скакати – хотів його рознести. Та де там! Матуся такого йому духу дав, що кінь ледве йде.

Цар каже:

– Нема чого мені на коня сідати, як його так слуга втомив. Шкода худобини.

Подивився султан і говорить:

– Ну, добре, бери меч і рубай дуба.

А то такий величезний меч, що десять чоловік не піднімуть. Подивився молодий цар – і до султана:

– Ти мене береш на сміх. У мене таким мечем перший-ліпший жовнір сорок зіщибує. Побачив би ти наші мечі! Хіба бери ти, Матусе, той меч і покажи, як треба дуби рубати, бо я таку зброю до рук не візьму.

Матуся як схопив той меч, як ним розмахнувся, так той дуб упав одразу. Султан вже злякався і каже:

– Даю тобі ще одне завдання. Бери того лука.

Взяв він лук, зпробував і сміється:

– Та що то за лук? Ним хіба горобців бити, а не стріляти по палацах. Ану, Матусе, покажи султанові, як у нас звичайні стрільці стріляють.

Як пустив Матуся стрілу, то через дві години приїхали гінці й сказали, що половину даху з палацу знесло, а половина ще стоїть, а коли дах падав, то вбив султанового брата. Нема що султанові робити – віддає доньку за царя. По весіллю сідають на коней і їдуть додому...

Довго їхали. Але в дорозі царівна здогадалася, що не цар виконав її завдання, а його слуга Матуся. І каже:

– Я з тобою жити не буду, бо ти мене обдурив.

Велика злість взяла царя, але нічого не каже. Уже ніч. Усі подорожні в лісі над морем лягають спати. А цар не спить – думає: «Такий нещасний Матуся, що в мене сміття вивозив, а він сильніший за царя, і його моя жінка любить. Та то буде сміх, якщо дізнаються люди, що він, а не я висватав доньку султана». Підкрадається цар до сплячого Матусі, відрубує йому ноги і кидає сонного в море.

А вранці питає жінка чоловіка:

– Де подівся твій товариш?

– Я не знаю. Може, пішов купатися та й втопився.

– Це ти його, напевне, втопив.

– Та ти що?!

Вона більше нічого не сказала. Зібралися і поїхали. А Матусю хвиля викинула на берег, і він живий, але без обох ніг. Думає собі: «Отут я вже загину». Але дивиться, йде сліпий чоловік, мацає дорогу.

Матуся подає голос:

– Куди ти, чоловіче, йдеш? Вернися, бо далі море. Втопишся!

Сліпий питає:

– Хто ти такий?

– Я, – каже, – бачити бачу, але не маю ніг.

– Ти без ніг, а я без очей. А як ми звідси виберемось, коли нема ніде ні міста, ні села?

Питає Матуся сліпого:

– Ти сильний?

– Та руки ніби міцні.

– Бери мене на руки та й неси. Ти будеш мені за ноги, а я тобі – за очі.

Довго вони мандрували, аж до того лісу, де великий птах гніздо має. Прийшли під дуба, і Матуся почав розповідати птахові про свої пригоди.

Птах вислухав його і каже:

– Йдіть туди і туди, під тим і тим деревом є дві кринички: з цілющою і живлющою водою. Промий водою з першої криниці свої обрубки, а ти – очі, а з другої криниці напийтеся води.

Знайшли вони у лісі дві криниці. Матуся змочив обрубки – і виросли ноги. Але сил не має, щоб стояти. Той промив очі – прозрів. Понапивалися обидва води і пішли, ніби нічого й не було.

Довго йшли вони. А як дістали коней – поїхали. Приїхали у державу того царя, що обрубав Матусі ноги. Бачать – пасеться худоба. Матуся придивився: цар пастушить.

Цар, як побачив його, заволав:

– Матусе, ти мій рідний! Матусе!

А він каже:

– Геть з моїх очей, щоб я тебе більше не бачив!

А цар плакати:

– Не виганяй мене! Досить того, що жінка вигнала з дому і пастухом своїм зробила.

– Йди, аби я тебе більше не бачив, бо від сьогодні царство не твоє, а моє. Якщо почую, що ти знаходишся в державі, то жити не будеш. За добро ти заплатив мені злом.

Прийшли друзі до царівни. Знають, що вона дуже сильна і любить за руку вітатися. Як Матуся потис її руку, то на очах царівни сльози виступили.

Каже царівна:

– Я відразу зрозуміла, що це ти все робив за царя.

Розповів Матуся, як цар відрубав йому ноги й кинув у море. Царівна слухала та з жалю аж заплакала. Матуся оженився з царівною.

Товариш, що був сліпим, жив разом з ними, а пізніше теж оженився. Матуся дав йому півцарства.

І кінець кінцем, бо курка з яйцем.