Цю казочку – аби не збрехати і правду не сказати – мені сорока принесла на довгому хвості. А та сорока чула від іншої сороки, що була в гуцульському селі і знала там одного мудрого чоловіка. До нього всі ходили за порадою, хоч собі нічим не міг зарадити, аби видряпатися зі злиднів.
Люди тоді казали: нема лісу без вовка, а села без жандарма. Той жандарм покликав мудрого чоловіка й мовив йому:
– Панотець мені скаржився, що ти великий грішник: не постиш, коли свята церква, каже, не йдеш до служби божої, як святі дзвони дзвонять, а сидиш дома й теленькаєш язиком, як дзвоном, говориш недозволене. Панотець просив заперти тебе, аби-сь нарозумився, Я блоха маленька, але укусити можу боляче. А тебе ще не кусав. За це панотець розсердився на мене. Щонеділі в казанні згадує грішника Андрія. Люди кажуть, що то він про мене. Я, мудрий чоловіче, не маю ніякого інтересу в пеклі, бо не люблю спеки та й надто лінивий, щоб дрова носити. А піп мене може спровадити туди. Щось придумай і помири нас, бо пропаду нізащо.
– Най би-сь пропав, бо й ти, ади, добрий – тільки щурам на трійло,– відповів гуцул. Але собі подумав: «Чи не настав час, аби відплатити попові за те, що обдирає все село, як липку? Люди бідують, а йому все у рот клади!» – І пообіцяв жандармові: – Добре, я вас помирю...
Пішов гуцул до річки, наловив раків і кожному на спину приліпив по свічці, а собі на голову поклав паперову корону, зробив бороду з клоччя і одягнув жінчину сорочку з довгою підтичкою. Підвечір подався з патиком до церкви. Засвітив свічки на раках і крикнув на все горло:
– Де ти, панотче? Я прийшов забрати тебе в рай.
Піп собі подумав, що до церкви прийшов бог.
– Вже йду, божечку,– сказав.
А гуцул засунув попа у мішок і зав’язав мотузкою. Узяв мішок на плече й подався надвір. Та на порозі гепнув ним об одвірок так, що піл аж застогнав.
– Терпи, панотче, бо тяжка дорога до раю!
На брамі ним зачепив об слупа. Піп за бік схопився.
– Терпи, терпи, панотче, я гріхи з тебе вибиваю...
Поніс його прямо до Черемошу, опустив у воду, та
прив’язав до старого дерева. Піп був до шиї у річці. Гуцул лив йому на голову воду, а той пирскав, як кіт.
– Доста, бо захлинаюся!
– Терпи, панотче, це чиста водиця, і вийдеш із неї, як те немовлятко.
Гуцул тримав мішок у річці доти, поки піп не вимок, як сніп конопель. Після цього знову – на плече й поніс до попівського курника. Запхав його у дверцята. Піп ледве влізав – кричав не своїм голосом.
– Терпи, отчику, вузький вхід до раю...
Потім гуцул прив’язав мішок до бантини і наказав:
– Ану, панотче, кукурікай, аби ангели почули і понесли тебе далі.
Піп надувся й тоненько заспівав:
– Куку-рі-ку-у-у!
– Ади, файно співаєш,– прихвалив гуцул.– Ану ще раз, бо чогось не йдуть оті лайдаки!
Гуцул пішов городами додому. А піп на все село, гей-би йому горлянку роздирали:
– Ку-ку-рі-ку-у-у-у!
Спочатку це виходило, як у когута. Але перед світанком голос так охрип, що піп ревів, як якийсь ведмідь. То розбудило попадю. Вибігла до курника і уздріла мішок на бантині.
– А це що тут? – спитала.
– Та це я, панотець, чекаю божих ангелів. Де ж вони поділися?
Попадя сплеснула в долоні й вивільнила попа.
– Та хто тебе засунув у мішок?
Піп виглянув, та побачив жінку.
– Тьху, я чекав ангелів, а сатани діждався!..
Про попову мандрівку до раю дізналися сороки. Вони полетіли в сусіднє село й розповіли тамошнім сорокам, а ті – малому і старому.
В селах було втіхи чотири міхи!