У одного царя був син. Цар був старий, тому вирішив він сина оженити і віддати йому царювання. Так і зробив. Синові присягли, і він став царювати.
Царський палац був коло моря, і молодий цар з жінкою полюбляли на човні по морю прогулюватися. Та одного разу пішла цариця до моря без чоловіка, але із служницями, і сіли вони на човен утрьох. Служниці взяли весла, управляють і їдуть. Раптом, коли трохи від’їхали від берега, човен перекинувся, і служниці потопились. А цариця перетворилася на качку і полетіла поверх води над морем.
То чарівниця човен перевернула, а сама перетворилася на царицю, прийшла до царя і каже:
– Нещастя яке трапилося! Перекинувся човен у морі, так я випливла, а служниці потонули.
От і живе цар з нею, як зі справжньою жив, – він і не здогадується, хто вона. Та куди цар не їде, його справжня жінка качкою стає і летить за ним.
Одного разу їде він широким шляхом, а вона наперед полетіла, спустилася, стала знов жінкою і народила двох синів. Поклала їм по голуб’ячому яєчку кожному під праве плече і сказала:
– Їжте, сини мої, – не заїдайте, спіть – не засинайте, пийте – не запивайте!
Обгорнула їх ковдрою і на шляху поклала.
Доїжджає цар, дивиться: щось лежить на дорозі, ковдрою обгорнуте. Під’їхали ближче і стали, бо коні далі не йдуть.
– Піди, – каже цар кучерові, – подивися, що там таке?
Схопився кучер, побіг, подивився, прибігає і доповідає:
– Це двоє діток маленьких, тільки що народжених.
Цар сам підійшов, подивився на них і каже:
– Беріть їх у коляску.
Повернувся додому, позвав священика, та й охрестив тих дітей і дав їм обом ім’я Васильки.
Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий – стали вже й грамоті вчитися. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивитися. Але його жінка, теперішня цариця, люто зненавиділа їх.
Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.
Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.
– Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?
Жінка каже:
– Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.
Зробили труну, позолотили її і зсередини, і зверху, внесли в церкву, а наступного дня, щоб поховати на цвинтарі, призвали священика.
Проситься дяк:
– Дозвольте, ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.
– Читай, брате, – дозволяє цар.
Ну, і ночує дід у церкві, читає.
Коли серед ночі прибігає до нього піп і каже:
– Чого ти тут читаєш? Ходімо, в мене для тебе інша робота є!
Він не слухає, читає. Піп пішов, коли прибігає дячок за наказом попа – гнати дяка з церкви. Та він одне робить – читає!
Тут біжать три жандарми із шаблями:
– Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до попа, бо голову тобі знімемо геть!
А він одно робить: читає, нікуди й не дивиться.
Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, і спускається качечка на землю. Спустилася, стала жінкою і почала плакати над дітками своїми.
Плаче та промовляє:
– Любі дітки мої! Я ж вам яєчка дала. Я ж вам казала: їжте, їжте, сини мої – не заїдайте, спіть – не засинайте, пийте – не запивайте! А ви заїли, запили і поснули! Якби вас, діточки, не ховали ще одну ніч, то я б вас, діточки, оживила у ту ніч.
Дяк усе це чує. А вона коли плаче, то золото з очей, як сльози, сиплеться, а коли говорить, то срібло з рота дрібне випадає. Знов ударилася качечкою і в ту саму шибочку і вилетіла.
Коли розвиднилося, приходить той дяк, що читав, до царя і каже:
– Дозвольте, ваша царська величність, сказати.
– Говори, брате, – цар каже.
– Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві побудуть.
– Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі.
Він узяв, пішов додому, випив чаю і ліг спати.
Виспався, узяв псалтир і пішов знов у церкву. Увійшов у церкву, окреслив себе кругом і поробив хрести навкруг того круга, а сам посередині став і почав читати: бо вже знає, що буде. Читав і читав до самої глупої ночі.
Коли посеред ночі з’являється повний полк солдат та й гукають до нього, бо круга перейти не можуть:
– Геть із нашого місця!
Він одно робить, читає. Гнали, гнали, піками, шаблями махали – нічого йому не можуть зробити. Зникло це – з’явилися змії вогненні, кричать:
– Тікай! Церква горить!
А вона ніби й справді горить – огонь так і сиплеться. А він усе читає.
Зникли оці змії, з’являються чорти:
– Тікай, дяк, а то зараз підлога у пекло провалиться!
Та він не слухає нікого, усе читає.
Коли раптом зникло оце усе, і з’являється качечка. Влітає в ту саму шибочку, спускається, плаче й питає:
– Чи живлющої я вам води дістала?
Підняла головку одному, влила раз, два. Ні, не та вода, не ожили діти.
– Який жаль. Я так поспішала, що не з того колодязя води ухопила!
Засмутилася вона і вилетіла через ту саму шибочку.
Дяк узяв тоді, позмітав срібло і золото, яке качечка наплакала. Золото – в один краєчок хустинки, а срібло – у другий, у вузлик.
Йде він до царя і доповідає:
– Дозвольте, ваша царська величність, сказати?
– Говори, брате, – цар каже.
– Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві переночують.
– Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Якщо вони оживуть, я тебе нагороджу ще й не так.
Поклонився дяк, узяв гроші й пішов собі додому. Діждав третьої ночі й пішов у церкву. Круг крейдою зробив і у крузі став собі, читає. Тут настала глупа ніч. Прибігають жандарми із шаблями, із піками й кричать:
– Геть з церкви!
Він одне робить – читає.
Гнали, гнали – не вигнали. Вони й зникли. З’явилися тоді чорти.
– Тікай, – кричать. – Тікай, бо оце все у пекло провалиться!
А він собі одне робить – читає. Вони його огнем засипали – церква так і горить, і на нього самого полум’я сиплеться, а він одне робить – читає.
Гнали, гнали – не вигнали. Та й зникли чорти – хтозна-де й поділися.
І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.
– Тепер, – каже, – я, любі мої синочки, праведної води дістала!
Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот – вони й ожили.
– Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте – не запивайте і спіть – не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.
Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.
Коли півні заспівали, вона й каже:
– Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.
А він не вірить і все коло неї сидить.
Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:
– Чи не було дяка?
Кажуть:
– Не було.
Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він – у церкву і, врешті, знаходить дяка.
Дяк і каже тому посланцеві:
– Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут з ними.
Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:
– Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?
– Я не знаю, – каже посланець, – так мені дяк сказав.
– Зараз запрягай у коляску коней!
Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву – аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони один другого, почоломкалися.
Він і питає:
– Що ж це таке?
Вона й каже:
– То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.
Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.
Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.
Цар увійшов:
– Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.
І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.
Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.