Це було дуже давно, так давно, що на землі ще ні людей, ні звірів, ні птахів не було. Сидів павук Апайїпайок на сьомому небі і нудьгував. Одсуне заслонку з моржевої лопатки, подивиться на землю, а там день, на сопках сніг блищить, проти сонця різними барвами переливається, навіть не схоже, що він білий. Одсуне вдруге заслонку, знову подивиться на землю, а там ніч, сніг іскриться, місяць його в блакитний колір пофарбував, знову не видно, що він білий. Удень і вночі мчать над землею вітри з півночі на південь, з півдня на північ, з заходу на схід, із сходу на захід. Морський прибій то до берега поспішає – гальку полохає, то назад утікає – сам злякався. І так завжди, тільки так.
Набридло це павукові. Захотілося йому, аби щось живе на землі оселилося. Спустився вниз і почав господарювати. Створив птаха кайру. Подивився – непогано вийшло: дзьоб є, язик є – голодний не буде, і лапи на місці – стояти, ходити зможе, крила великі – літати зможе. Гарний птах. А кайра погойдалася на хистких ногах та й каже:
– Нікудишні ноги ти мені зробив, на них незручно по землі ходити.– Махнула крилами і сіла над самісіньким морем на прямовисну скелю, до каменя припала, злилася з ним. Примружився Апайїпайок, одне око навіть зовсім заплющив, дивиться – не видно птаха, тільки каміння довкола та море.
Розсердився:
– То ти он як! Сиди ж каменем на скелі, плавай по воді, а по землі хай інші ходять.
Тоді він створив куличка. Побіг куличок на тоненьких ніжках берегом, налетіла хвиля, підхопила його на гребінь, і знову не може Апайїпайок розгледіти пташину, яку щойно сам створив.
Знову розсердився Старий:
– То ти он як! Ну й сиди все життя на хвилі, бігай берегом, а по землі хай інші ходять.
Створив Апайїпайок великого гусака, а той замахав важкими крилами, полетів у тундру і сів біля озера серед купин. Не розгледіти його Старому: купини строкаті і гусак строкатий. Мружився-мружився павук, знову розсердився:
– То ти он як! Хай же тебе тундра годує і ховає, а я щось інше придумаю.
І зробив Апайїпайок сову,– великоголову, красиву. Набундючилась сова, щоки надула, очі вибалушила, повернулася до Старого хвостом, обличчям до місяця, шугонула в повітря, тільки на прощання «У-ук! У-ук!» крикнула.
Старому й шукати нікого.
– То ти он як! Ну й хай тебе місяць годує, а я кращого птаха зроблю.
Створив Апайїпайок ворона: гарний вийшов ворон, вирлоокий, як сніг білий.
Сів він біля Старого й сидить, нікуди не відходить – забруднитися боїться.
А Старому вже набридло створювати птахів, от він сам собі й каже:
– На сьогодні досить, іншим разом іще щось З додам.
І вирішив створити звірів на чотирьох ногах. Спершу зробив оленя-красеня: ноги високі, копита міцні, груди довгою шерстю вкриті, а на голові гіллясті роги. Дивиться Старий, не намилується – гарно вийшло.
А олень ударив копитом раз, переступив ногами, ударив іще раз, з-під ніг ягель показався. Схопив його олень, жує, тоді ступив кілька кроків уперед і знову вдарив копитом.
Знову мох показався.
Зовсім забув олень про Старого, білою плямкою до нього повернувся, хвостиком помахав та й пішов копитами бити, ягель добувати.
– То ти он як! – розсердився Апайїпайок,– Хай же тебе в тундрі тільки мох і годує. Я щось краще придумаю.– І створив одразу двох звірів – лисицю й песця.
Песець білий увесь, тільки три цятки на голові чорніють.
Ось він очі примружив, носа опустив, присів на сніг, не видно песця – кожна купина на нього схожа. А руду лисицю одразу видно на снігу.
«Не гаразд вийшло в мене з лисицею,– подумав Апайїпайок.– Бач, якого песця втнув – сам розгледіти не можу, а цю, червоношкіру, далеко видно».
Образилась на Старого лисиця:
– Нащо ж ти мене рудою зробив? Тільки кінчик хвоста білий? Мені ж ніколи й поспати не вдасться, ніде не сховаєшся.
Старий скрушно похитав головою та й каже:
– Правда твоя, схибив я трохи. Але вже нічого не вдієш. А щоб тобі не було обидно, зроблю тебе найхитрішою серед звірів, ніхто в тундрі тебе не перехитрить.
Пішла лисиця.
А павук зробив білого ведмедя Нанука. Дужий звір вийшов, волохатий, увесь білий, тільки ніс, очі та кігті чорні.
Багато м’яса, багато кісток, багато жиру, а розуму – не вельми. Потупцяв Нанук на місці, покрутив кругловухою головою, подивився на всі боки, побачив сопочку.
Пирхнув раз, пирхнув удруге й ну видиратися на самий вершечок.
Добре виходить – кігті довгі, сильні, за снігову кірку чіпляються. А почав спускатися вниз – кепсько вийшло: посковзнувся і всією вагою гепнувся на те місце, що хвостиком прикрите, а закінчив спуск догори ногами.
Устав Нанук, похитав головою, не знає, розгніватись йому чи не варто.
А Старий як побачив, що Нанук чухає забите місце, так зареготав, що не скоро міг зупинитись.
Відсапнув Старий та й каже:
– То ти он як. Добре, що я тобі зробив маленького хвостика, інакше б ти його під себе підібгав. А якби в тебе був хвіст, як у песця, ти 6 його до кісток обчухрав, з гірки спускаючись.
Усміхнувся добродушно Нанук і пішов собі геть.
Багато того дня усяких звірів створив Апайїпайок і для землі, і для моря.
Моржеві через той поспіх такі велетенські ікла приробив, що аж сам здивувався. Надвечір дуже стомився, задрімав.
Сидить, погойдується, а роботу не кидає. Так спросоння і зліпив звіра з вісьмома ногами, та з такими, що на них і дивитися бридко. Проснувся павук, зирнув швиденько на всі боки, чи не бачив хто, як він осоромився. Поблизу нікого не було, тільки білий ворон дрімав, сховавши голову під крило.
Заспокоївся Старий, але про себе подумав: «Негарно все-таки вийшло в мене: як цей восьминіг жити буде, що робити зможе?»
А восьминіг лежить на березі біля води, ногами-щупальцями перебирає, от-от бідолашного прибоєм накриє.
– Устань на ноги, інакше тебе прибій об берег розіб’є!
Послухався восьминіг, став на свої щупальця, тіло підняв дибом, а сам такий страшний зробився, що прибій, побачивши його, далеко в море відкотився.
– Он ти який! – радісно мовив Апайїпайок,– Хай завжди так буде. Переможеш прибій – він одкотиться, і море заспокоїться. Якщо ж ти його не подужаєш, а навпаки – прибій візьме над тобою гору, він тебе, лежачого, на берег викине, тоді шторм на морі не скоро вщухне.
Заселив Апайїпайок землю, повітря і воду всякою живністю і надумався улаштувати велике свято. Сповістив усім.
«А хто ж готуватиме для гостей? – задумався Старий,– Бенкетувати всі захочуть, а поратися ніхто не погодиться».
Тут підійшов до нього ворон та й каже:
– Зроби мені жінку, таку ж гарну, як я, вона зготує для всіх.
Погодився Старий, навіть зрадів. Зробив ворону-жінку Нулеху, білу як сніг, красиву, тільки через поспіх забув усередину зазирнути.
Заздрісна й жадібна вийшла.
Почала Нулеха готувати. Смажить, варить – дуже смачно.
Зготує одну страву, покуштує, зготує другу – відкусить шматочок.
Напробувалася так, що пояс не сходиться, а ще кортить.
Тим часом гості прибувають і прибувають. Сила-силенна гостей зібралося на святкову трапезу.
Частує їх Нулеха, сама на кожен шматочок із заздрістю дивиться. Гості їдять, хвалять. Нулеха за кожним ковтком стежить, у чужого рота заглядає, від жадібності чорніє.
Під кінець бенкету зовсім косоока стала, як сажа чорна зробилася. Відтоді і сама чорна була і воронят чорних водила.
Мабуть, через цю Нулеху усі ворони стали косоокими й чорними. Білого ворона мало хто й бачив. Отаке-то.