Жив-був багатий купець, і мав він трьох дочок: Карен, Марен і Метте. Дуже любив він своїх дівчаток, а понад усіх – молодшу. І Метте також душею прикипіла до свого батька.
Одного разу зібрався купець у Копенгаген на ярмарок і спитав дочок, які подарунки їм привезти. Старша, Карен, попросила золоту прядку, середня, Марен, – золоте веретено, а молодша Метте, замислившись, мовила:
– Більше за все на світі хочу я золоте яблуко з тієї яблуні, що бачила у своєму сні. Привези його мені, татку!
– Усе вам привезу, донечки! – відповів купець. – Хай навіть розіб’юся в дорозі, а дістану.
Поїхав він на ярмарок, добре поторгував, подарунки купив: Карен – золоту прядку, Марен – золоте веретено. А от золотого яблука для Метте, як не шукав, ніде не знайшов.
Повернувся додому сумний. Старшим дочкам віддав гостинці, а молодшій каже:
– Не знайшов я тобі, доню, золотого яблука. Не гнівайся на мене.
А Метте усміхнулася:
– Не журися, татусю! То не біда. Моє серце відчуває – рано чи пізно, а матиму я золоте яблуко.
Минув якийсь час. Приїхав до купця незнайомий молодець і посватався до Метте.
– Ні, – відповів купець. – У нас звичай такий: спершу віддають старшу дочку, потім середню, а вже тоді й молодшу.
– Що ж, – каже молодець, – тоді візьму старшу. Але якщо вона мені не до вподоби буде, поверну її назад.
Посадили Карен у віз, поїхали. Молодець прошепотів чарівні слова:
Світло – попереду,
Темрява – позаду,
Нікому не дивитися вслід!
І враз зникли з очей.
Привіз він Карен у лісову хатину. Усередині – оксамитове крісло. Сіла вона, наче хвиля лагідна підхопила, наче пух лебединий обійняв.
– Сиділа ти коли-небудь м’якше? – питає молодець.
– Ніколи, пане! – відповіла Карен.
Підніс їй срібний келих із напоєм – солодкий, як мед, міцний, як вино, холодний, як джерельна вода.
– Пила ти коли-небудь щось солодше?
– Ніколи, пане! – мовила Карен.
Тоді відвіз він її назад до батька.
Потім так само повіз Марен. І з нею все повторилося.
А тоді настала черга Метте. Посадив її молодець у крісло й питає:
– Сиділа ти коли-небудь м’якше?
– М’яке крісло твоє, пане, – відповіла Метте, – та коліна моєї неньки ще м’якші.
Підніс він келих і запитав:
– Пила ти коли-небудь щось солодше?
– Солодкий напій твій, пане, та молоко моєї неньки солодше.
У ту ж мить хатинка щезла, і Метте опинилася в королівських покоях, а молодець обернувся принцом.
Розповів він їй, що колись мав горду наречену, яка прагнула тільки розкоші й солодощів. Розгнівався на неї чарівник і зачарував у кам’яному замку, а принца прирік жити в лісовій хатині, доки не знайде він дівчину скромну й щиру, яку не здивує ні м’яке крісло, ні солодкий напій. І лише Метте витримала випробування.
Одружилися вони й зажили в любові та злагоді. Якось Метте вийшла в сад і побачила золотаву яблуню – точнісінько таку, як у своєму сні. Розповіла вона принцу про сон і про те, що батько шукав для неї яблуко, та не знайшов. Тоді принц зірвав три золотих яблука й мовив:
– Поїдемо до твого батька. Нехай побачить, що сон твій справдився.
А старий купець саме сумував, що люба його доня безвісти зникла. Та раптом ворота відчинилися, і в’їхала золочена карета. З неї вийшла Метте поруч із молодим принцом. Простягла батькові три золоті яблука й сказала:
– Ось, батечку, твої яблука. Моє серце не помилялося: рано чи пізно, а сон здійснився.
Зрадів купець і влаштував бенкет на три дні й три ночі. Частували всіх без винятку – й перехожих, і подорожніх. І мені, між іншим, тоді теж шматочок пирога дістався.