Жолудик (Наталя Забіла)


Жолудик (Наталя Забіла)

На вільній волі, на узліссі,

Підвівши вгору буйний чуб,

На всі кінці гіллям розрісся

Розложистий вітластий дуб.


Всі, хто бував у цьому місці,

Його прозвали Зимовик,

Бо він всю зиму в жовтім листі

Аж до весни стояти звик.


Весною ж брались зеленіти

На нім листочки молоді,

І в пишній зелені щоліта

На цьому стигли жолуді.


І він стояв і слухав любо

Пісні пташок і вітерця...

Ось під отим крислатим дубом

І почалася казка ця.

* * *

Заграв вітрець в свою сопілку

І по осінньому війнув.

Зірвався жолудик із гілки

І долі з дерева стрибнув.


Він був опуклий, зовсім стиглий,

Блискучий, гарний... Недарма

До нього білка враз підбігла

Та й каже: – Кращого й нема!


Таку хорошу жолудинку

Охоче я негайно з’їм! –

А він на те їй: – Сіроспинко,

Послухай, що я розповім.


Я ж не якесь дрібне ледащо, –

В далекі мандри я іду,

І з мене виросте найкращий,

З усіх дубів найвищий дуб.


Тож відійди з дороги, білко,

Мені в путі не заважай! –

Вона й відскочила на гілку:

– Пробач, будь ласка... Прощавай!


І покотився далі жолудь.

Коли назустріч, з-за куща,

Біжить, спустивши рильце долу,

Гладеньке дике кабанча.


– Ой, жолудь! – каже. – Річ путяща!

Його я враз охоче з’їм! –

А він на те: – Послухай краще,

Що я про себе розповім.


Я – дуба син! І сам я буду

Теж велетнем, як батько мій.

Мій рід відомий скрізь і всюди,

І їсти ти мене не смій!


Кабанчик здивувався дуже:

– Ну що ж, не їстиму тебе!

Хіба ж я міг гадати, друже,

Що справді ти таке цабе?!


Знов покотився жолудь прямо.

Коли назустріч – оленя:

– Ого, такими жолудями

Я радо снідав би щодня!


– Ні, – каже жолудь,

– я ж не простий,

Я – дуб майбутній, зрозумій,

З усіх дубів найвищий зростом!

І їсти ти мене не смій!


І оленятко відступило...

А Жолудь – далі, по траві.

Та раптом щось його вхопило,

Аж задзвеніло в голові!


І він заверещав, заойкав,

Не може вимовить слівця...

Це дужий птах, красуня сойка

Схопила дзьобом мандрівця!


Схопила – та й летить помалу.

Неквапно змахує крильми

І думає: "Пора настала

Підготуватись до зими.


Поназбираю жолудів я,

Сховаю в нірку біля пня,

А взимку, в пору безхарчів’я,

Досита їстиму щодня!"


Отак-то жолудь опинився

В землі, в задусі, в темноті...

А дужий птах кудись подівся

Чи то забув місця оті...


Та жолудик у нірці темній

Не згинув, вижив як на те, –

Він корінцем вчепився в землю,

Проріс – і вже росте, росте!..

* * *

І ось на галяві край ставу,

Сміливо здершись на горбок,

Стоїть зелений, кучерявий,

Веселий молодий дубок.


Стоїть, міцніє рік за роком,

В нове вдягається вбрання,

І стане він колись високим,

Таким, як вся його рідня.


Він житиме літ зо сто, з двісті,

А то й багато сотень літ...

Та не забуде, як колись-то

Стрибнув – і покотився в світ!..


Він буде сонцеві радіти,

Пісням пташок і вітерцю.

А білочкам і любим дітям

Розповідати казку цю.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)