Потоваришували ведмідь і заєць, хоча насправді такого не буває.
– Ходімо в гості до наших друзів у селі, – сказав якось заєць ведмедю.
А їхніми друзями були кінь і корова, чого, звичайно, теж ніколи не буває.
От вирушили ведмідь і заєць знайомою стежкою.
Зраділи кінь і корова, побачивши гостей. Стали вони балакати про всяку всячину, один одного нахвалювати.
– Ох, який в тебе корівонько, хвіст! Усім хвостам хвіст! – вигукує заєць. – А мій такий коротенький...
– Зате в тебе вуха які гарні! – відповідає корова.
А ведмідь задивляється на конячі копита:
– Ох, мені б такі!
– А я, – відповідає кінь, – хотів би походити на таких м'яких задніх лапах, як у тебе. Може, мене б тоді й запрягати перестали: адже запрягають лише чотириногих!
Поговорили-побалакали – надумали мінятися.
І – от такого вже точно ніколи не буває! – заєць одержав коров'ячий хвіст.
Корова – заячі вуха.
Ведмідь – копита.
А кінь – ведмежі лапи, на яких можна ходити.
Спочатку всім було добре.
Прибіг заєць до лісу, сів посеред галявині, довгим хвостом обмахується. Добре! Шкода тільки, що мух немає.
А от того, що лисиця до нього підкрадається, він без своїх довгих вух не чує.
Пощастило зайцю, бо лисиця як побачила у нього коров'ячий хвіст – так і заклякла від подиву. Забула, навіщо прийшла.
А ведмідь? Заліг, бува, на зиму в барліг. Зібрався лапу смоктати, а копито й не посмокчеш!
Заволав ведмідь і до зайця пішов. А заєць йому вже назустріч біжить.
– Ледве, – говорить, – від лисиці втік. З-під самого носу вивернувся!
Вирішили друзі повернутися в село, але тут побачили, що корова з конем самі до них поспішають.
– Що трапилося?
– А те, що життя нам не стало!
– Доярка ще за версту від мене, а я вже чую її кроки – та навтьоки. Навіщо тікаю – сама не розумію... Так і ходжу недоєна.
– А я, – говорить кінь, – коли мене запрягли, встав на задні лапи... та все з воза й витрусив... Ох і галас зчинився! Одні говорять: його до цирку треба. Інші кричать – він скажений!
– Що робити? Треба знов мінятися, як було.
І всі помінялися. І всім знову стало добре! Краще, ніж колись.
Тільки зайцю довелося свої вуха довго провітрювати: аж надто від них хлівом пахло.