Перша частина
Шаліла буря цілу ніч,
І рано-досвіта з вудками
Ішов рибалка чимскоріш,
Не йшов – летів вперед думками.
Ось і ріка!.. Ще крок, ще мить,
І в воду вудку він закине...
Коли ж це дивиться – лежить
Водяничок, мала дитина.
Це хвиля винесла її
З води, з зеленої колиски,
Поклала ніжно на землі
І залишила тільки бризки.
Лежало довго немовля
І важко дихало з незвички...
Нову колисочку земля
Йому зробила із травички.
Розсунулась заслона хмар –
Брилянти-зорі засвітились,
На зорі ті, на їхній чар
Маленькі очі задивились.
І так хотілося йому
Набрать багато їх, багато,
А потім кидати в пітьму,
Щоб їх ловили мама й тато.
Заплакав хлопчик, хоч без сліз.
Іван на руки взяв дитину,
Узяв малого і відніс
В безпечне місце під калину.
Маля, відчувши враз тепло,
Немов до матері припало,
За шию міцно обняло
І так поволі задрімало.
– "Ти що їси? Ти що гам-гам?
Кушир чи жаб хапаєш в річці?
Як хочеш – хліба й сала дам,
Та страви ці не в вашій звичці.
Я знаю: треба б молочка...
Та де на березі узяти?
Хіба що вдасться на гачка
Корівку водяну піймати".
Водяничок собі дрімав,
Його крізь листя сонце гріло,
Пташиний хор йому співав,
А листя казку шелестіло.
Іван в'язати став вудки,
Сховав приладдя все в торбину,
Зідхнув... (Сумні були думки)
На руки взяв малу дитину.
І знов прокинулось мале,
Либонь від голоду скривилось...
Ідуть. Зозуля десь кує.
Мале здивовано дивилось.
ІІ
– "Килино! Швидше йди сюди!
Оглухла, що не чуєш?
Та швидше, швидше бо іди!"
– "Чого ти репетуєш?
Піймав велике щось?
Знов коропа чи щуку?"
– "Ні, краще щось взялось,
Піймалось просто в руку".
– "Ану, Іване, покажи!"
– "Дивись, яка рибина!
Розкутать поможи!.. "
– "Та це ж... та це ж ... дитина!
Де взяв, кажи, її?
Щоб все я зараз знала!"
– "Лежала на землі!
Там, де ловлю, лежала".
– "Та це ж потвора, жабеня!
Поглянь на пальці: як у качки...
Та це ж – о, матінько моя! –
З води щось вишкрябалось рачки."
– "Та це ж малий водяничок!
Хіба відразу не пізнала?"
– "Невже піймався на гачок?"
– "Кажу ж: на березі лежало!"
– "Іди мені і в воду кинь
Цю погань! Нащо ніс додому?
Ти наче змаливсь... Схаменись!
Тобі й не соромно старому?"
– "А я його не віднесу,
Не кину в воду: хлопця шкода!
Чи я шукаю в нім краси,
Та й чи мені потрібна врода?
Мені сподобалось воно,
До серця враз чогось припало –
Здається, знав його давно,
А, може, серце віщувало?"
– "Дурниці! Йди із хати геть,
Щоб я його не чула й духу!
У воду кинь чи в очерет –
Кажу тобі, і ти послухай!"
Багато б ще порад-доган
Давала Йванові Килина,
Та взяв тоді дитину Йван
І швидко вийшов із хатини.
ІІІ
Не знав Іван, куди іти
І що з дитиною робити:
Або у річку віднести,
Або на березі лишити.
О ні, того він не зробив!
Дітей не мав, тому, як сина,
Рибалка хлопця полюбив,
Дарма, що він і не людина.
Сходив Іван усе село,
Не обминув, здається, й хати,
Але охочих не було
І на півдня малого взяти.
"Піду, – подумав, – до вдови,
Старенька добра, наче мати .
Вклонюся нижче від трави
І молока вблагаю дати".
Прийшов, почав про се, про те,
Що Бог дощу не посилає...
– "А що це, Йване, несете?" –
Бабуся з усміхом питає.
Іван показує з плачем
І розповів свою пригоду,
Що він, мов пронятий ножем,
Несе мале, щоб кинуть в воду...
– "Лишіть мені! Хоч я стара,
А ще зумію раду дати.
Бажаю хлопцеві добра,
То й стану наче рідна мати.
Мале помалу підросте
І, як не трапиться напасти,
Робитиме то се, то те,
То біля річки гуси пасти.
Я знаю: витерпить мале,
Почнуть над хлопцем насміхатись,
Ще "каченям" прозвуть... Але
Цього не слід йому боятись.
Бува, сміються і з калік,
А часом виросте з каліки
Такий розумний чоловік,
Що стихнуть всякі кпини й сміхи."
– "Отож, здається і мені,
Що з нього вийде щось цікаве...
Не дурно хвилі весняні
Хлоп'ятко винесли на трави."
-"Авжеж, Іване!. Тільки ж цить, –
Бабуся каже, – бач, скривилось:
Глянь, як на тебе задивилось!
Та ще й до тебе простягло
Свої маленькі рученята –
Воно, здається, прийняло
Тебе за маму або тата".
– "Так з Богом! Дякую я вам
За ваше добре серце й душу!
Як Бог поможе, все віддам –
Що б не було, віддати мушу!"
Стара до печі відійшла,
Іван постояв ще хвилину
І з серцем, сповненим тепла,
Пішов, покинувши дитину.
IV
Росте маленьке "Жабеня" –
Так хлопці вже його прозвали!
Іван відвідує щодня,
Обидва справжні друзі стали.
Вже квітень, радісний прийшов,
Земля прибралась килимами...
Іван збирається на влов,
Ввесь вечір возиться з вудками.
Ввесь день нав'язує гачки,
Приладдя різне оглядає,
В мішечку з мохом хробачки
Від сонця, спеки в тінь ховає.
Бере з собою й Жабеня
(Само просилося узяти),
Воно слухняне, як ягня,
Не буде вловам заважати.
І рано вранці, за пітьми
Ідуть вони удвох на річку,
Збивають роси чобітьми,
Толочуть нехотя травичку.
Прийшли, ох, захопило дух!
Один до другого моргають,
Беруть вудки свої до рук
І разом мовчки закидають.
Ось десь почувсь пташиний крик –
То темна ніч уже тікає ...
Цей крик збудив співців-музик,
І ранок очі розкриває.
Він спершу глянув на хмарки –
І зайнялись хмарки, палають,
Згоріли в полум'ї зірки,
В блакиті жайворонки грають.
Свій погляд ранок перевів
На луг, туманом сірим вкритий
І скинув луг рядно й зацвів,
Розою всипаний, облитий.
Ячать десь білі лебеді,
Качки знялися з криком, з шумом,
Рибки виплескують, в воді –
Світ будиться із сну-задуми.
Сидять рибалки край ріки,
Ніхто і слова не промовить,
Ось-ось короткий рух руки,
Хтось підсікне і рибку вловить.
І враз хтось буйний очерет
Направо й ліво розгортає,
Пускає бульби наперед
І сам нарешті випливає.
Зелений, в рясці, в куширі,
З волоссям, наче осокою,
З очима, наче ліхтарі,
По самий пояс з бородою -
Поволі вирнув Водяник
І на рибалок пильно глянув.
Іван уже до всього звик,
Та тут і він із ляку зв'янув.
Лише маленьке Жабеня
Спокійно з вудкою сиділо,
Неначе бачило щодня
Водяника, коли вудило.
– "Так ти живий, правнучку мій!
А я кісток твоїх шукаю
На дні ріки, в траві густій,
Сомам і ракам дорікаю.
А ти на березі сидиш –
Та ще й з людиною! – і вудиш.
Ану, вставай та в річку – киш,
І так, здається, битий будеш.
Чому раніше не прийшов,
Як тільки ти навчивсь ходити?
Хіба тебе не звала кров
З ріднею разом в річці жити?"
Дивилось мовчки Жабеня
Чи, може, що сказать, не знало,
Украй схвильоване із пня
Вставало враз і знов сідало.
З нещастя визволив Іван,
Він вже отямився доволі
І, гордо випроставши стан,
Спитав поважно і поволі:
– "А хто ви будете такий?
І чом до хлопця ви пристали?
Дивіться, пане, щоб боки
У вас, бува, не затріщали!"
– "Я ж матері його казав: –
Промимрив Водяник похмуро, –
Привісь колиску до купав,
Щоб не зірвали хвилі в бурю."
Віддай! Дитина не твоя!
Вона в селі у вас загине..."
– "Я не віддам! Сказав же я,
Та і хлоп'я мене не кине!
До кого хочеш ти іти?" –
Спитав Іван у Жабеняти.
Не завагалось простягти
Воно до Йвана рученята.
Розлютувався Водяник,
Аж налилися кров'ю очі...
Щось буркнув він і нагло зник,
Вода по ньому лиш булькоче.
V
Повіяв вітер. Хвилі враз
Об берег річки битись стали.
Неждано буря піднялась,
І чорні хмари позвисали.
– "Додому йдем!" – сказав Іван
І наспіх став вудки в'язати. –
– "Це певно мститься дідуган,
Що не хотів тебе віддати.
Усе, здається, узяли?
То поспішаймо – буде злива!"
– "Неначе все,– сказав малий.
За руку Йвана взяв квапливо.
Аж зирк – ворушиться трава,
І мов її тумани вкрили.
Коли як залящить: ква-ква,
І жаби стежку заступили.
Іван на руки хлопця взяв,
Та жаби так скакати стали,
Що понад голову з-між трав,
Немов м'ячі, перелітали.
– "На човен! їдем на той бік!"
Та стільки жаб в човні сиділо
(А човен ще до того й тік),
Що за хвилину вже втопило.
Іван подумав: "Вбрід іти?
Та Водяник пійма за ноги!
В очеретах сидять чорти,
А в них і пазурі і роги ...
Вперед на жаб!" – рішає він,
Знімає швидко капелюха
І ним, мов роблячи уклін,
Лупцює жаби та ропухи.
Укрилась трупами трава...
Зробив Іван з них справжню січку.
Злякались жаби: ква-ква-ква!
І геть шубовснули у річку.
"Тепер тікай, тепер біжи!" –
Подумав і побіг щосили,
Та звідкись виповзли вужі
І знов дорогу заступили.
Тут капелюх вже не поміг,
Вужі накинулись на Йвана,
Пообліплялись коло ніг –
Він бачить – справа тут погана.
Рибалка став. Страшна вага
В колоди обернула ноги.
Він ледве встоїть на ногах,
Втекти тепер немає змоги.
Аж бачить – хмиз сухий лежить,
Гілля сухого добрі купи...
Чом він туди не побіжить?
Та ж заважають ноги-ступи.
Він ледве-ледь туди дійшов
І тільки перевів дихання,
Поліз в кишеню і знайшов,
На щастя, сірничок останній.
Виймає, світить сірника –
І хмиз зайнявся, загорівся.
До вогняного язика
Іван ногами притулився.
– "Ану, язиче, полижи
Як слід мої колоди-ноги!" –
Сказав Іван. Шкварчать вужі,
А інших дим жене з дороги.
Як стало тіло вже вогнем
Пекти Іванові самому,
Іван сказав: – "Тепер ідем!"
І рученята стис малому.
Що сталось потім, розповім,
Бо ось тепер стомивсь неначе...
Іван – стрічавсь я вчора з ним,
Та Жабеняти ще не бачив.
Кінець першої частини!