Зустрілися якось у лісі Ведмедик і Мишка.
І почав Ведмедик перед Мишкою вихвалятися:
– Ось, дивись, який я! Кремезний, товстий, волохатий! Які в мене міцні й сильні лапи! А як зареву, всі навкруг розбігаються! Бо всі мене бояться! То це я ще не Ведмідь, а Ведмедик. То уяви, що буде, як я виросту! А ти оце що? Подивися на себе. Одні вуха та хвіст. А лапи! Ха-ха-ха! Хіба це лапи?! Сміх, та й годі! Яка з тебе користь?
Послухала Мишка Ведмедика, а тоді й каже:
– Велика користь. Ось цими малими лапами, я вже багато добра зробила!
– Ти? Багато добра зробила? Та хіба може добро робити той, кого й за березовим листком не видно? – зареготався Ведмедик.
– Ще й як може! – відповіла Мишка. – Ось, сьогодні зранку я вже трьом звірятам допомогла. Білочці горішок дістала, який за пеньочок закотився. Їжачкові яблучка допомогла в комору носити. А потім, біжучи повз Лисиччину нірку, почула, що та гірко плаче. Забігла до неї й питаю: «Чого плачеш, Лисичко?», а вона каже: «Ой, Мишко! Розірвалося моє чудове намисто й намистинки геть розгубилися! Тому й плачу!» То я швиденько всі ті намистинки повишукувала, нанизала на ниточку. І Лисичка тепер не плаче, а вже сміється! А ти, що сьогодні зробив своїми міцними, кремезними лапами?
– Я… я… ще не встигнув, – запнувся Ведмедик.
– І не встигнеш! Бо для того, щоб робити добро, потрібні не сильні лапи, а добре серце!
– Та як ти смієш, така дрібна, зі мною так говорити?! – обурився Ведмедик. – Та ти знаєш, що я можу з тобою зробити?! – заревів він.
– А нічого ти зі мною не зробиш! Бо за мене весь ліс заступиться! Бо всі мене люблять! – сміливо відповіла Мишка й попрямувала до своєї нірки.
Ведмедик задумався, почухав потилицю, а тоді й каже:
– Гей, Мишко! Почекай! Давай я тебе до хатинки проведу. Аби з тобою ніяка халепа не сталася. Ти багатьом допомагаєш, тож буду тебе оберігати. Хочу, щоб і мене любили, а не боялися!