На околиці міста в маленькій хатині жили чоловік та жінка з двома дітьми – Ламбросом та Маруліцою.
Якось, коли стояли морози, мати й каже дітям:
– Любі мої, наш батько дуже хворий, а топити в хаті нічим. Підіть у ліс і нарубайте дров, бо я не можу залишити батька.
Діти взяли мотузку, сокиру й подались до лісу. Та незабаром пішов такий сніг, що вони збилися з дороги. Першою це збагнула Маруліца.
– Де ми? – спитала вона.– Я не бачу дороги.
– Ось вона,– відказує Ламброс,– тільки снігом прикидана. Пройдімо ще трохи – і ти побачиш, що ми правильно йдемо.
Ішли вони, йшли, коли бачать – щось на снігу ворушиться. Підійшли ближче – аж то білка б’ється в капкані.
Діти нахилилися над нею.
– Не бійся, білочко,– сказала Маруліца,– мій брат визволить тебе, і ти знову будеш стрибати, як і раніше.
– Справді? – зраділа білка.
– Авжеж,– мовив Ламброс
Він розімкнув капкан і визволив білку. Вона стрибнула на дерево.
– Дякую! – крикнула дітям.– Я цього ніколи не забуду!
Пройшли вони ще трохи і опинилися в пралісі, що не мав кінця-
краю. Діти почали рубати сухі гілки. Але коли зібралися додому – побачили, що їхні сліди прикидав сніг. Ламброс і Маруліца злякалися. Як же їм іти назад?
Стали вони ходити сюди-туди, шукаючи якоїсь стежки, але чим більше ходили, тим більше заплутувались у хащі.
Раптом діти побачили хатину і попрямували до неї. Вони мріяли хоч трохи погрітися.
Заходять – а там баба вечерю варить,
– Здрастуйте, бабусю,– сказав Ламброс.– Дозвольте погрітися у вас.
– Сідайте і скуштуйте моєї юшки. Сідайте! – весело мовила баба. То була відьма. Вона одразу зметикувала, що треба робити.
Діти, повечерявши, задрімали біля вогню. А відьма взяла й позамикала їх у дерев’яні клітки, а сама пішла спати.
Прокинулися бідолахи та й ну просити:
– Бабусю, випустіть нас, ми повинні принести додому дров і натопити хату, бо наш батько дуже хворий! Відпустіть нас додому!
Відьма підійшла до клітки Ламброса і засміялася:
– Звідси ви ніколи й нікуди не вийдете! Вигодую вас, а потім засмажу в печі,
І насипала їм по тарілці смачної юшки, а сама пішла з дому.
– Ох, які ми нещасні! – мовив Ламброс.– В іаку халепу вскочили!
– Спробуй виламати дерев’яний прут,– каже Маруліца,– а потім і мене визволиш.
Хоч як силкувався Ламброс, нічого зробити не міг,
– Дуже міцна клітка,– зітхнув він.
Плакали діти, ридали, та що з того! Виголодалися й почали їсти юшку.
Аж тут з’явилося горобеня.
– Не їжте цієї юшки! – мовило воно.– Вам не можна гладшати. Послухалися діти горобеняти. А відьма, побачивши повні тарілки,
насипала ще по тарілці.
– Ану з’їжте мені все! – наказала вона.– А то буде вам непереливки!
Перелякалися Ламброс. і Маруліца, виїли по дві тарілки юшки.
А відьма, рада-радісінька, пішла собі спати.
Вранці вона налила велику миску юшки та й каже:
– Нехай тільки до мого приходу не з’їсте!
І пішла з дому.
Діти знову почали плакати. Аж тут з’явилася білка.
– Ламбросе, Маруліцо! – пропищала вона,– Де ви?
– Білочка! – здивувалися діти.– Як ти тут опинилась?
– Почула про ваше горе і прийшла.
Білка почала гризти дерев’яні прути клітки, у якій сидів Ламброс, Скоро вона визволила його.
– Визволяй і мене! – радісно крикнула Маруліца.– Ми втечемо звідси!
– Ні,– каже Ламброс,– якщо ми втечемо і залишимо відьму, вона те саме може зробити і з іншими дітьми. Спочатку треба її провчити.
– А як? – спитала Маруліца.
– Не знаю. Треба подумати. Дякуємо тобі,– мовив він до білки,– а тепер тікай звідси, щоб відьма тебе не застала.
Білка зникла, а Ламброс зайшов знов у клітку і приставив дерев’яні прути так, аби не видно було, що вони перекушені.
Та незабаром прийшла до них друга баба.
– Моя двоюрідна сестра вдома? – спитала дітей.
– Ні, але має скоро прийти.
– Я не можу її чекати. Коли вона прийде, скажіть, що я принесла їй меду. Сестра буде дуже рада, вона понад усе на світі любить мед.
І пішла.
Ламброс сховав мед під ліжко, а потім затопив піч. Накидав туди дров, і піч стала, як розпечене залізо.
Почувши, що повертається відьма, хлопець закрив піч заслінкою й повернувся в клітку.
– Як ся маєте, любі мої? – переступивши поріг, спитала вона й зайшлася злим сміхом,– виїли юшку?
– Виїли,– відповів Ламброс,– бачите, миска порожня. Недавно заходила ваша сестра і принесла меду.
– Мед? – закричала відьма.– Де він?
– У піч поставила,– відповів Ламброс.
Відьма підбігла до печі, а Ламброс, вибравшись із клітки, навшпиньках покрався за нею слідом. І тільки та відкрила заслінку, щоб узяти мед, Ламброс штовх її в ніч! Ще й закрив заслінкою.
Відьми як і не було: згоріла дотла.
Звільнив Ламброс із клітки сестричку та й каже:
– Ходімо додому! Батько й мати, мабуть, уже не знають, що й думати. Відьми немає!
Вийшли вони – коли бачать, щось накрите лежить у дворі.
– Що там? – спитав Ламброс.
– Відкрий, подивимося.
Відкрили – а там повно золота. Діти набрали золота, скільки могли донести, і пішли додому. Сніг уже давно перестав. Вони знайшли дорогу й незабаром добралися додому.
Як же зраділи батько й мати! Вони вже й не думали, що побачать своїх діточок живими.
Ламброс розповів батькам, як вони перехитрили відьму, а потім виклав золото на стіл. Батьки дивувалися з розуму своїх дітей. І більше злиднів вони не знали.