Були собі три сестри, і жили вони з того, що пряли. Якось старша сестра й каже:
– Якби зі мною одружився султанів пекар, я б досхочу наїлася хліба.
– А якби мене взяв за дружину султанів кухар, я б досхочу наїлася всіляких страв,– озвалася середульша.
– А якби мене посватав султанів син, я б народила йому двох дітей: хлопчика зі срібно-золотим волоссям і дівчинку, сльози якої викликали б дощ, а сміх – ласкаве сонце,– мовила найменша.
Саме в той час повз їхню хату проходив султанів син і почув цю розмову.
А другого дня він послав вояків по сестер. Прийшли вони до дівчат і кажуть:
– Султанів син кличе вас до себе на розмову.
– Лишенько, що ж ми такого накоїли? – злякалися сестри.
– Швидше збирайтесь! Нам ніколи з вами розбалакувати! – І вояки повели дівчат до палацу.
Тільки ввійшли, султанів син і питає старшу сестру:
– Що ти сказала вчора?
– Нічого я не казала,– відповідає та.
– Якщо не скажеш, то я звелю тебе стратити,– наполягав султаненко.
Дівчина злякалася й відповіла:
– Я сказала: «Якби зі мною одружився султанів пекар, я б досхочу наїлася хліба».
Султаненко й віддав її заміж за пекаря.
– А що ти сказала вчора? – питає він середульшу сестру.
– Я сказала, що якби мене взяв заміж султанів кухар, я б досхочу наїлася всіляких страв,– відказала дівчина.
Султаненко й віддав її заміж за кухаря.
Привели вояки третю дівчину. Султанів син і питає її.
– А що ти сказала вчора?
– Я сказала: «Якби мене посватав султанів син, я б народила йому двох дітей: хлопчика зі срібно-золотим волоссям і дівчинку, сльози якої викликали б дощ, а сміх – ласкаве сонце».
Султаненко взяв її за дружину.
Першого року вона народила сина з таким волоссям, як хотіла. А сестри тим часом послали по бабу-повитуху і намовили її, щоб казала, буцім султаненкова дружина народила цуценя.
Баба принесла скриньку, поклала в неї хлопчика і кинула в море, а всім сказала, що султаненкова дружина народила цуценя. Розгнівався султаненко і вирішив стратити дружину. Та його почала просити, благати, і він зм’як, відмовився від свого наміру.
Минув рік, і вона народила дівчинку, про яку мріяла.
Одного разу якийсь бедуїн, сидячи з жінкою на березі моря, побачив, що на хвилях гойдається скринька. Роздягтись, він підплив до неї і виніс її на берег, а відкривши, побачив у скриньці хлопчика.
– Вигодуй його, і Бог змилується над нами,– сказав він жінці.
А в того бідняка було гранатове дерево, яке родило щороку по парі плодів.
Минув іще рік, і бедуїн побачив у морі другу скриньку. Він виловив і її та й виніс на берег. А коли відкрив, то побачив у ній дівчинку. Так почали вони з дружиною виховувати хлопчика й дівчинку, яких їм подарувало море. А гранатове дерево почало родити щороку по чотири плоди.
Незабаром бідняк овдовів. Узяв він дітей і пішов у столицю до брата. Але по дорозі зустрів знайомого, який сповістив йому сумну звістку:
– Твій брат помер. Він був дуже багатий.
Зайшов бедуїн у дім свого брата, забрав його гроші й збудував на них палац, ще кращий, аніж царський. Залишив у ньому дітей, а сам вирішив провідати рідню в далеких краях.
Тим часом хлопець подружився з сином судді. Якось, коли він грався, з голови у нього злетіла шапка і всі побачили його волосся. Прочули про це заздрісні тітки й послали бабу, щоб убила його.
Прийшла баба до хлопцевої сестри та й каже:
– Пошли тобі Аллах щасливий день, донечко. Як ти живеш? Я твоя бабуся, сонечцо моє! Який чудовий цей палац! Але в ньому не вистачає лише одного.
– Чого саме? – запитала дівчина.
– Липи – покровительки мистецтва. Її садять над басейном і вона все прикрашає собою,– схитрувала стара.
– А хто знає, де росте це дерево? – питає дівчина.
– Твій брат,– відповіла баба й пішла собі. Дівчина заплакала – і тієї ж миті пішов дощ. Брат про все здогадався і побіг мерщій додому.
– Чому ти плачеш? – запитав він сестру.
Вона про все йому розповіла, і хлопець пішов шукати липу.
Ішов він, ішов, аж поки зустрів старого чоловіка.
– Добридень, дідусю! – привітався він.
– Гм,– буркнув старий,– якби це твоє вітання не випередило інших твоїх слів, тебе уже не було б на світі. Я б зірвав м’ясо з кісток твоїх. Зріж вії з моїх очей, щоб я міг спрямовувати тебе до добра.
Зрізав хлопець йому вії з очей, а старий і каже:
– А тепер іди до мого брата, він старший за мене і більше знає.
Прийшов хлопець до ще старшого чоловіка, чемно привітався з ним і зрізав йому вії.
– Твої тітки хочуть тебе вбити,– повідомив його старий.– Але ти нічого не бійся. Слухай мене уважно. Підеш далі й упрешся у великі двері. Заходь у них і побачиш перед собою великий басейн, а біля нього – горщик з липою. Будуть там і люди – одні великі, другі маленькі, з головами й безголові. І постануть перед тобою дві мармурові плити – одна червона, друга чорна. Наступиш на червону, а на чорну не ступай. Візьмеш горщик і підеш назад. Довкола загукають услід: «Убийте його, убийте його!» Але ти не бійся і не обертайся. Зрозумів?
– Гаразд,– погодився хлопець і пішов. Зробив так, як порадив старий, і повернувся до нього.
– Слава Богу,– мовив старий.– А тепер іди собі.
Прийшов хлопець до сестри, поставив горщик біля басейну й пішов собі гратися.
Побачили його тітки й послали по бабу.
– Повернувся! – сказали вони невдоволено, коли та прийшла.
Пішла баба до хлопцевої сестри й мовить:
– Ну що, правда ж, гарно? Бракує тільки одного.
– Чого? – спитала дівчина.
– Співучого кухлика,– відповіла баба.
– А хто його може дістати? – спитала дівчина.
– Твій брат,– сказала баба і щезла.
Дівчина заплакала. Невдовзі прийшов брат і питає: Що з тобою, чого ти плачеш?
Сестра розповіла про все, як було.
– Не плач,– заспокоїв її брат, поцілував у щоку й пішов до старого.
– Ось тобі клубок,– мовив той.– Як зайдеш у царську вітальню, то побачиш дітей, що гратимуться. А в колисці лежатиме немовля. Кинь дітям клубок,– вони почнуть ним бавитись,– а сам тим часом підбіжи до колиски, зніми покривало й під головою в дитини побачиш кухлика. Бери його й повертайся хутчій додому.
Хлопець зробив усе так, як порадив старий: приніс додому кухлика, поставив на полицю і забув про нього.
Повернувся додому названий батько-бедуїн і спитав:
– Звідки це?
Дівчина розповіла йому всю правду. А ввечері з кухлика вийшла дівчинка-статуетка й почала співати. Вночі повз їхній будинок проходив султаненко зі своїм візиром. Почувши музику, вони зайшли до будинку, вдавши з себе дервішів. Дівчинка миттю заховалася, а хлопець, знявши шапку, при вітався з ними. Здивувався султаненко, побачивши хлопця зі срібно-золотим волоссям, і всю ніч не міг відвести від нього очей. Згодом увійшла дівчина. Батько нагримав на неї, вона заплакала, і тут-таки пішов дощ. Султаненко й питає:
– Це твої діти?
– Ні, володарю мій,– відказав господар і розповів йому дивну історію цих дітей.
Тоді сказав йому султаненко:
– Я їхній батько і я султанів син.
– Змилуйся, володарю! – упав перед ним навколішки бедуїн.
– Устань! – підвів його султаненко й, забравши дітей, повернувся з ними додому.
А наступного дня послав по дружину й мовив:
– Повтори те, що ти колись казала.
– Якби мене взяв султаненко заміж, я б народила йому хлопчика зі срібно-золотим волоссям і дівчинку, сльози якої викликали б дощ, а сміх – ласкаве сонце.– повторила вона
Тоді султаненко привів хлопця й дівчину і сказав дружині:
– Ось твої діти!
Вона обняла їх, поцілувала і заплакала з радощів.
– Хто так жорстоко позбиткувався над тобою? – запитав її чоловік.
– Мої сестри й баба-повитуха.
Тоді султаненко послав по сестер і бабу-повитуху, наказав спалити їх на вогні й зажив з дружиною та дітьми, а бедуїна зробив своїм візиром. І прожили вони довго й щасливо в радощах та злагоді.