Дух у пляшці (Брати Ґрімм)


Дух у пляшці (Брати Ґрімм) Жив колись на світі бідний дроворуб, і працював він з ранку до пізньої ночі. Наскладавши нарешті трохи грошей, він сказав своєму синові:

– Сину мій, єдина моя дитино, на ці гроші, що я заробив гірким потом, я хочу віддати тебе в науку. Як вивчишся чогось путнього, то й мене годуватимеш на старості, коли я вже не зможу працювати і муситиму сидіти вдома.

Пішов юнак у школу і вчився так старанно, так наполегливо, що й учителі пишалися ним, і він довгенько пробув там.

Проте до кінця довчитись на міг, бо ті гроші, що наскладав батько, кінчились, і хлопець мусив вернутися додому.

– Біда, синку, – мовив засмучений батько. – Несила мені щось більше тобі дати, бо в наші тяжкі часи я можу заробити лише на хліб щоденний.

– Таточку, – відповів син,– не турбуйтеся про це. Якщо так судилося, то воно, може, для мене й на краще вийде. Якось та житиму.

І коли батько знову пішов у ліс рубати дрова на продаж, син сказав:

– І я піду, помагатиму вам.

– Е, синку, – мовив батько, – важко тобі буде, ти ж не звик до такої роботи. Та й сокира в мене лиш одна, а другої катма за що купити.

– А ви сходіть до сусіди, – відказав син, – позичте сокиру, поки я зароблю на свою власну.

Батько позичив у сусіди сокиру, і назавтра, вранці–рано, пішли обидва в ліс. Син ревно допомагав батькові, працював бадьоро й завзято. А коли сонечко аж над головою стало, батько сказав:

– Треба відпочити й підобідати, то потім робота піде ще краще.

Син узяв свій кусень хліба й сказав:

– Ви, тату, відпочивайте, а я не втомився, піду трохи в лісі погуляю, пошукаю пташиних гнізд.

– От уже невсидющий, чого б я ото бігав! Ти ж так натомився, що потім і сокири не піднімеш. Сиди краще біля мене й відпочивай.

Але син пішов–таки в ліс, з'їв свій хліб, повеселішав і почав шукати в кущах птишиних гнізд. Так ходив сюди–туди, поки врешті натрапив на величезного страховинного дуба, якому, напевно, було вже кількасот років; його, мабуть, і п'ять чоловік не обійняло б. Юнак став, подивився на дуба й подумав: «Тут, напевно, не один птах змостив собі гніздо».

Аж раптом йому почувся людський голос. Він прислухався – і справді якийсь приглушений голос благає:

– Випусти мене, випусти мене!

Він озирнувся навколо, але не помітив нікого, та й голос ішов неначе з–під землі. Тоді він гукнув:

– Де ж ти? Голос відповів:

– Отут, між корінням дуба. Випусти мене, випусти!

Хлопець почав шпортатися під дубом та шукати між корінням, аж поки в невеликій нірці знайшов скляну пляшку. Він узяв її в руки, подивився проти світла і побачив там немов якесь жабеня, що стрибало всередині вгору–вниз.

– Випусти мене, випусти, – знову почало воно благати, і хлопчина, не думаючи ні про що лихе, відіткнув пляшку. Раптом звідтіль вирвався злий дух, на очах став заввишки з півдуба, під яким стояв хлопець.

– А знаєш, – крикнув велетень моторошним голосом, – яка нагорода чекає тебе за те, що ти мене випустив?

– Ні, звідкіль же мені знати, – відповів безстрашно хлопець.

– Ну, то я тобі скажу, – проревів велетень, –я скручу тобі в'язи!

– Якби ти мені сказав це раніше, – мовив хлопець, – то я б не випустив тебе. Але перш ніж ти мені скрутиш голову, слід би й мене спитатись, чи я згоден.

– Ет, ще я тебе питатиму! – зареготав велетень. – Що заробив, від того не втечеш. Ти гадаєш, це була мені велика милість, що я просидів так довго в пляшці? Ні, це була мені кара. Я могутній Меркурій, і хто мене звільнить, тому я мушу скрутити в'язи.

– Стривай, – відповів хлопець, – не дуже квапся! Спершу я повинен упевнитись, чи ти справді міг уміститися в такій маленькій пляшці, себто чи ти справжній дух. Якщо влізеш назад, то я повірю, що ти таки справді дух, і тоді роби зі мною, що хочеш.

Велетень відповів бундючно:

– Це мені заіграшки,– згорбився, зіщулився і став такий тонкий та маленький, як і був раніше, а тоді прослизнув крізь шийку в пляшку. Та щойно проліз він туди, як хлопець швиденько заткнув пляшку й кинув між дубове коріння, де вона досі лежала. Отак дух пошився в дурні.

Хлопець хотів уже вертатися до батька, але дух жалісно заскиглив:

– Ох, випусти мене, випусти мене!

– Ні, – відповів хлопець, – як ти мене за першим разом хотів убити, то, вдруге спіймавши, я вже тебе не випущу.

– Якщо ти мене випустиш, – скрикнув дух, –я дам тобі стільки, що на ціле життя вистачить.

– Ні, – сказав хлопець, – ти мене обдуриш, як і першого разу.

– Ти прогадаєш своє щастя, – сказав дух. –Я не тільки не заподію тобі лихого, а навпаки, щедро винагороджу тебе.

Хлопець подумав: «А що, як ризикнути? Може, він додержить слова і не заподіє мені лихого».

Він відіткнув пляшку, дух вирвався звідтіль, як і перше, почав рости і вмить зробився велетнем.

– Ось тобі твоя нагорода, – і він подав хлопцеві невеликий клаптик полотна, схожого на пластир.

– Як потреш одним краєм будь–яку рану, – пояснив дух,– то вона вмить загоїться, а як другим краєм потреш сталь чи залізо – все це обернеться в срібло.

– Треба спершу випробувати, – сказав хлопець, підійшов до дерева, цюкнув сокирою по корі й потер те місце одним краєм клаптика. Кора вмить зрослася – рана загоїлась.

– Ну, все правда,– сказав він до велетня,– тепер можемо попрощатись.

Дух подякував йому за визволення, а хлопець духові за подарунок – і вернувся до батька.

– І де це ти вештаєшся? – сказав той.– А про роботу вже й забув? Я ж тобі зразу казав, що це робота не для твоїх рук.

– Не сердьтеся, тату, я своє надолужу.

– Аякже, надолужиш, – буркнув сердито батько, – нікуди це не годиться.

– Ось дивіться, тату, як рубону оце дерево, то тільки затріскотить. – Він узяв свою шматинку, потер нею сокиру, замахнувся щосили і вдарив по дереву, але сокира стала вже не сталева, а срібна, отож лезо враз погнулося.

– Ой, тату, гляньте–но, що це за сокиру ви мені дали? Вона ж зовсім погнулась.

Батько злякався і забідкався:

– Ох, що ж ти наробив! Тепер мені доведеться платити за сокиру, а звідкіль? Ось яка користь із твоєї роботи!

– Не сердьтесь, – відповів син, – за сокиру я сам заплачу.

– Чим же ти заплатиш, дурню, – сказав батько. – В тебе ж нема ні грошика свого. В голові твоїй самі школярські викрутаси, а дрова рубати ти не тямиш.

Та через хвильку син сказав:

– Тату, я вже не можу працювати, кінчаймо та ходімо додому.

– Аякже, – відповів батько,– гадаєш, що й я сидітиму згорнувши руки, як ти? Я ще мушу попрацювати, а ти біжи додому.

– Тату, я ж уперше тут у лісі й сам не втраплю, ходімо разом.

Батько вже пересердився, і вони вдвох пішли додому. А дорогою старий сказав синові:

– Іди продай зіпсовану сокиру, та не продешеви; а решту я мушу заробити, щоб заплатити сусіді.

Син узяв сокиру і поніс у місто до одного золотаря. Той випробував її, зважив і сказав:

– Вона коштує чотириста талярів. У мене стільки готових грошей нема.

– Дайте мені скільки маєте, а решту віддасте потім.

Золотар дав йому триста талярів, а сто лишився винний. Хлопець вернувся додому й каже батькові:

– Тату, в мене є гроші, йдіть до сусіди й спитайте, скільки він хоче за сокиру.

– Я й так знаю, – відповів батько. – Один таляр і шість грошів.

– Ну, то дайте йому два таляри й дванадцять грошів. Це вдвічі більше – мабуть, вистачить із нього. Дивіться, грошей у мене повні кишені, –і дав батькові сто талярів: – Тепер вам нічого не бракуватиме, живіть і не тужіть.

– Лишенько! – вигукнув старий. – Звідкіль це в тебе таке багатство?

Тоді син і розповів йому, що з ним трапилося в лісі і як йому пощастило добути багатство.

З такими грішми він знову пішов до школи доучуватись, а володіючи чудодійною шматинкою, міг вилікувати всяку рану й прославився на весь світ як лікар.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)