Бачить Тюпко, неподалік від нього сидить горобець і пісні співає-цвірінькає: "Ців-ців! Ців-ців!"
– Тюп-Тюп-Тюп-Тюп, – каже Тюпко. – Спіймаю! Зловлю! Пограюся! – і поповз до горобця.
Але горобець – той одразу Тюпка помітив – крикнув по-гороб'ячому:
– Ців! Ців! Розбійник повзе! Ось він де ховається! Ось він де!
І тут, де не взялися, з усіх боків налетіли горобці.
Посідали хто по кущах, хто і прямо на доріжці перед Тюпком.
І почали на Тюпка кричати:
– Ців-ців! Ців-ців!
Кричать, галасують, цвірінькають, ну зовсім нестерпно!
Злякався Тюпко – такого галасу він ніколи не чув – і мерщій утік від них.
А горобці навздогін ще довго кричали. Мабуть, розповідали один-одному, як Тюпко підкрадався-ховався, хотів їх зловити та з'їсти.
Нема кого Тюпкові ловити. Ніхто в лапи не дається. Заліз Тюпко на дерево, причаївся у гілках і позирає.
Але не мисливець здобич побачив, а здобич мисливця розшукала. Бачить Тюпко – він не сам, а якісь птахи на нього дивляться, і не маленькі пташки, не крикуни-горобці, а он які – трохи менші за Тюпка.
Напевно, це дрозди шукали місце, де б їм гніздо звивати, та й побачили якесь незнайоме звірятко – Тюпка.
Зрадів Тюпко: "От цікаво! – Тюп-Тюп-Тюп-Тюп! – Хто це такі? – Тюп-Тюп-Тюп-Тюп! – Схоплю! – Тюп-Тюп-Тюп-Тюп! – Зловлю! – Тюп-Тюп-Тюп-Тюп! – Спіймаю! Пограюся!"
Тільки не знає Тюпко, кого першим ловити. Один дрізд позаду нього сидить, другий – перед ним ось тут, зовсім близько.
Тюпко то туди, то сюди повернеться – тюпає-тюпає.
Відвернувся від одного – того, хто був позаду, – а другий – передній – як налетить на Тюпка та як клюне його дзьобом.
Тюпко одразу припинив тюпати. Не може він збагнути. Що це таке? Образили його! Клюнули!
Стрибнув Тюпко у кущі та й ну тікати – де б тільки заховатися.
І якщо тепер Тюпко бачить птаха, він жодної уваги на нього не звертає.
Ось чому Тюпко не ловить пташок.