– Повернувшись додому, брати мої, я знову став жити веселим, безтурботним життям і незабаром забув про все, чого зазнав і що витерпів. І знову закортіло мені податися в далекі мандри, і я накупив багато дорогих товарів, спакував їх і, залишивши славне місто Багдад, вирушив у Басру.
Там я наглянув великий гарний корабель з новесенькими вітрилами, купив його й найняв капітана та матросів. Потім навантажив на корабель товари і звелів своїм рабам та слугам наглядати за ними. До мене прийшли купці й попросилися на корабель, і я дав дозвіл, і вони позносили свої товари, після чого ми вирушили в плавання, веселі та вдоволені, тішачи себе надією на успіх та прибуток.
І так ми пливли від острова до острова, від моря до моря, аж поки добулись до великого острова й зійшли на сушу. На острові, здавалося, ніхто не жив, але недалечко від берега височіла величезна біла баня. То було яйце птаха ар-рухха. Однак моряки й купці не знали, що це за птах, і почали жбурляти в яйце каміння, і яйце розбилося. А в яйці було пташеня. Купці витягли пташеня, зарізали його і з'їли.
А я не сходив на берег – залишився на кораблі, – і купці не сповістили мене про те, що скоїли.
Потім один з купців прийшов до мене й сказав:
– О хазяїне, поглянь на яйце, яке ти прийняв за баню!
І я пішов, щоб подивитися на яйце, і побачив, що купці розбивають його камінням.
– Не робіть цього, – гукнув я, – бо з'явиться птах ар-рухх, розламає наш корабель і всіх нас поїсть!
Та купці не послухались мене. А в цю мить сонце сховалося, і день потьмарився, і чорна хмара затулила небо. Ми підвели голови й побачили, що це крила ар-рухха заступили нам світ. Коли ар-рухх прилетів і побачив, що яйце розбите, він закричав страшним криком, а на той крик прилетіла його подруга, і вони почали кружляти над кораблем і кричати гучніше, ніж гуркоче грім.
Тоді я гукнув капітанові й матросам:
– Відв'язуйте корабель і шукайте рятунку!
Капітан віддав матросам команду і, коли купці зійшли на корабель, одв'язав канати, й ми попливли вздовж берега.
Побачивши, що ми попливли, птахи зникли. Ми пришвидшили хід корабля, щоб утекти якнайдалі від острова. Але за якийсь час птахи з'явилися знову і наблизились до нас. У пазурах вони тримали по величезній скелі. Ар-рухх скинув на нас скелю, але капітан відвів корабель, і скеля впала в море, і наш корабель загойдався на височенних хвилях, і ми побачили морське дно.
А потім подруга ар-рухха кинула трохи меншу скелю, і скеля, наче за велінням аллаха, впала на корму корабля й розтрощила її. Кермо розлетілося на двадцять уламків, і все, що було на кораблі, потонуло в морі. А я став шукати рятунку, і милосердна доля послала мені якусь дошку, і я сів на неї верхи і почав гребти ногами, а вітер і хвилі допомагали мені.
Наш корабель потонув недалеко від якогось острова, і море викинуло мене на берег, ледве живого від утоми, голоду та спраги.
Якийсь час я пролежав на березі, поки душа моя відпочила й серце заспокоїлось. Потім я пішов оглядати острів і побачив, що він схожий на райський сад: скрізь росли зелені дерева, буяли трави й квіти, текли прозорі струмки.
Я нарвав плодів і їв, поки наївся, і пив із струмків, поки напився. А коли прийшла ніч, мене охопили втома і страх, бо я не чув на цьому острові людського голосу і нікого не бачив. Пролежавши без сну до самого ранку, я звівся на ноги і знову почав ходити між деревами.
Раптом я побачив криничку, а біля кринички старого статечного чоловіка у плащі, сплетеного з листя. І я сказав сам собі:
«Може, цей чоловік теж урятувався з якогось корабля, що розбився біля острова?»
І я підійшов і привітав старого, але той відповів мені на мигах.
– О старче, – спитав я, – чому ти сидиш тут?
Старий сумно похитав головою і зробив знак, ніби наказуючи:
«Посадови мене собі на плечі й віднеси на той бік криниці».
І я сказав сам собі:
«Зроблю цьому чоловікові добро й віднесу його, куди він хоче; може, буде мені за це якась подяка чи нагорода».
Я посадовив старого собі на плечі, відніс до того місця, на яке він показав, і мовив:
– Злазь по-тихеньку.
Але старий не зліз з моїх плечей, а міцно обхопив мою шию ногами, і коли я подивився на ті ноги, то побачив, що вони чорні й жорсткі, наче шкура буйвола.
Я злякався і хотів був скинути з плечей старого, але він стиснув мою шию ногами ще міцніше. Світ потьмарився в мене перед очима, і я впав на землю, наче мертвий. А старий став бити мене ногами по спині й по плечах, і я відчув сильний біль і звівся на ноги, а старий усе сидів у мене на плечах.
Потім він зробив мені знак, який я зрозумів:
«Підійди до дерева з найкращими плодами!»
Я не послухався, і він знову бив ногами, і весь час робив знаки рукою, показуючи, куди йти, і я ходив із ним. Якщо ж бодай трохи барився, він бив мене – і я був ніби в полоні у нього.
Так ми увійшли в ліс, і старий не злазив з мене ні вдень, ні вночі, а коли хотів спати, обвивав мою шию ногами й дрімав, а потім прокидався і лупцював мене. Я схоплювався на рівні, боячись його прогнівити, і лаяв себе, що пожалів цього старого й посадовив собі на плечі.
І я жив так багато днів, відчуваючи страшенну втому, і без упину повторював подумки:
«Я зробив йому добро, а воно обернулося злом! Присягаюся, більше ніколи в житті я не зроблю нікому добра!»
І я просив смерті в аллаха щогодини й щохвилини – так я знемігся і змучився.
Минуло чимало часу, і якось я забрів із старим на плечах в одне місце, де росло багато гарбузів. Деякі з них висохли. Я взяв здоровий сухий гарбуз, зробив у ньому дірку, вичистив його, а потім пішов до куща винограду, нарвав ягід, насипав їх у гарбуз і затулив дірку.
Я поклав гарбуз із виноградом на осонні й не чіпав його доти, доки виноград перетворився на чисте вино. І я став пити те вино щодня, аби хоч трохи збадьоритися, і день від дня мені прибувало сили.
Якось старий побачив, що я п'ю, і спитав на мигах:
«Що це?»
І я відповів:
– Це смачний напій, він зміцнює серце і веселить розум.
Я почав бігати зі старим на плечах, танцювати, співати, плескати в долоні.
Старий знаком звелів дати і йому покуштувати вина. Я не насмілився ослухатись і віддав йому гарбуз. Він випив усе вино й кинув гарбуз на землю.
Незабаром йому стало весело, і він почав підстрибувати в мене на плечах, а потім м'язи його та суглоби розслабились, він захитався, а тоді зовсім утратив тяму. І я, зрадівши, звільнив од його ніг свою шию, нахилився і скинув його на землю.
Мені аж не вірилось, що я визволився з ярма і можу вільно ходити по острову. І розум мій відпочив, і я подався на берег.
Я жив на острові, харчуючись плодами з дерев і вгамовуючи спрагу водою із струмків, і все вдивлявся у морську далечінь – чи не пливе якийсь корабель. І я діждався: одного дня серед ревучих хвиль з'явився корабель; він плив до берега.
Моряки зійшли на сушу, і я кинувся до них. Вони обступили мене й почали розпитувати, як потрапив я на цей острів. Я розповів про свої пригоди, і, вражені до краю, вони сказали:
– Той старий, який сидів у тебе на плечах, – шейх моря. Нікому ще не вдавалося врятуватися від нього. Щаслива твоя доля!
Потім моряки принесли мені попоїсти, і я їв, поки вдовольнився. Вони дали мені одежу – прикрити грішне тіло – й узяли на свій корабель, і ми пливли багато днів та ночей. Нарешті ми кинули якір біля берега, на якому стояло місто з високими будинками, і всі вони дивилися вікнами на море, і звалося те місто Мавпячим. Коли наставала ніч городяни виходили на берег, сідали в човни та на кораблі, випливали в море й ночували там, боячись, що спустяться з гір мавпи.
Я подався оглянути місто, а корабель тим часом відплив. І я почав каратися тим, що покинув корабель, і згадувати своїх товаришів та всі нещастя, що траплялися зі мною.
Отак я сидів, журячись і плачучи, коли раптом підійшов до мене якийсь городянин і спитав:
– О пане, ти чужинець у нашому місті?
– Авжеж, – відповів я, – я вбогий чужоземець. Я плив на кораблі, який пристав до цього берега, і зійшов оглянути місто, а повернувшись, не побачив корабля.
– Уставай, – мовив городянин, – і ходімо з нами до човна. Якщо ти лишишся в місті на ніч, мавпи вб'ють тебе.
– Слухаю і корюся! – відповів я і сів у човен, а веслярі відштовхнулись од берега й відпливли в море на цілу милю.
Я перебув на човні ніч, а коли настав ранок, ми повернулися до міста й зійшли на берег, і кожен подався в своїх справах. Тих, хто залишався на ніч у місті, вбивали мавпи, а тоді знову тікали в гори. Там вони жерли плоди з дерев, спали, а вночі знову спускалися в місто.
Один городянин із тих, з ким я провів ніч у човні, сказав:
– Чужинцю, чи знаєш ти якесь ремесло, яким міг би зайнятися?
– Ні, брате мій, я не знаю жодного ремесла, я нічого не вмію робити, – відповів я. – Я купець, власник грошей і багатства, і в мене був корабель, мов у шаха, навантажений чудовими товарами, але він потонув у морі, і все моє майно також потонуло, а я, з милосердя долі, врятувався від загибелі.
Цей чоловік підвівся й кудись пішов, а незабаром приніс мені бавовняну торбу и сказав:
– Візьми цю торбу, набери в неї камінців на березі моря й виходь з міста разом із нашими людьми – я відведу тебе до них і доручу їхнім турботам. Чини так само, як чинитимуть вони, може, й заробиш щось і зможеш повернутися додому.
Він вивів мене за місто, на берег, і я назбирав повну торбу камінців. Потім до нас підійшла юрба городян, і цей чоловік сказав їм:
– Візьміть з собою цього чужоземця і навчіть його збирати. Хай і він заробить сякі-такі гроші, а вас доля не обмине своєю ласкою.
– Слухаємо і коримось! – сказали ті люди і, привітавши мене, повели з собою. У кожного з них була, як і в мене, торба, повна камінців.
Ми йшли довго, аж поки дісталися до широкої долини, порослої височенними деревами. І жила в цій долині сила-силенна мавп. Побачивши нас, вони повидиралися на дерева, а ми почали кидати в них камінці, а мавпи зривали з дерев плоди і жбурляли в нас.
Я глянув на плоди, що їх кидали мавпи, – це були індійські горіхи. Я вибрав дерево, на якому сиділа ціла купа мавп, і, підійшовши ближче, почав поціляти їх камінцями, а мавпи рвали горіхи й кидали в мене, а я збирав ті горіхи і клав у торбу. І не встиг іще я витратити всіх камінців, як набрав повну торбу горіхів.
Коли кожний із нас назбирав скільки міг горіхів, за годину до того, як мала настати ніч, ми повернулись у місто. Я прийшов до мого нового приятеля й порадника і віддав йому всі горіхи, подякувавши за ласку.
Проте він не взяв горіхів.
– Залиш їх собі, – мовив він. – Продай – матимеш гроші.
Потім він дав мені ключ від одного помешкання в своєму будинку й сказав:
– Складай тут горіхи, які в тебе лишатимуться після продажу, і щодня виходь з людьми збирати їх. Із тих горіхів, які ти приноситимеш, відбирай гірші, продавай і живи на ті гроші. А кращі горіхи складай у помешканні. Може, й назбираєш стільки, щоб вистачило на дорогу.
– Хай винагородить тебе доля! – вигукнув я. – Красно тобі дякую, добрий чоловіче!
Щодня я збирав цілу торбу камінців, ішов разом з городянами по горіхи й робив те, що вони. І городяни мені допомагали й показували дерева, на яких було багато плодів.
Так я жив деякий час, і в мене зібралося багато добірних горіхів. Чимало з них я продав, виручив грубі гроші й купив усе, що мені було треба. Життя моє стало безхмарним, і щастя знову всміхнулося мені.
Якось я стояв на березі й побачив – підпливає корабель. На ньому були купці, що привезли багато товарів. Вони зійшли на берег, почали продавати товари й купувати індійські горіхи та інші речі. І тоді я побіг до свого приятеля я сказав, що хочу попливти на цьому кораблі до себе додому.
– Як хочеш, пливи, – мовив він.
Я попрощався, подякував йому за ласку, а тоді поспішив на корабель і, зустрівшися з капітаном, про все з ним домовився і повантажив на корабель горіхи та інший крам.
Того ж дня ми вирушили в путь. Пливли від острова до острова, від моря до моря, і на кожному з островів, до якого приставали, я продавав горіхи й обмінював їх, і доля дала мені взамін більше, ніж забрала.
Ми побували на острові, де росли кориця й перець, і люди розповіли нам, що на кожному гроні перцю виростає великий листок, який захищає перчини від сонця та дощу. Коли ж дощ перестає, листок одхиляється від грона і повисає збоку.
Я обміняв на горіхи багато перцю й кориці.
Отак ми й пливли, аж поки прибули до Басри, а звідти я вирушив до Багдада, прийшов у свій квартал, постукав у двері свого дому, привітав родичів та друзів, і вони привітали мене з порятунком. І я склав у комору всі товари, що їх придбав, і став дарувати їх сиротам та вдовам, роздавати милостиню. Підніс я подарунки й родичам, друзям, коханим – і побачив, що доля дала мені в чотири рази більше, ніж забрала!
Оце найдивовижніше з усього, що трапилося зі мною під час п'ятої мандрівки! А тепер вечеряйте, любі друзі!
Коли всі повечеряли, Синдбад-мореплавець звелів видати Синдбадові-сухопутцю сто золотих, і той узяв їх і пішов додому, чудуючися з того, що почув. Ніч він провів у себе вдома, а коли зійшло сонце, прокинувся, прочитав молитву і знову подався до будинку купця. Він побажав господареві доброго ранку, а Синдбад-мореплавець запросив його сісти, і носій сів поряд із ним, і вони розмовляли, аж поки прийшли друзі. Погомонівши, гості розставили столи, почали їсти, пити, розважатися й веселитись, а Синдбад мореплавець повів далі свою розповідь.