Казка про Іскендер-бея (турецька казка)

Давно колись жив один бей, і мав він сина, якого звали Іскендер. Коли хлопчикові сповнилося сім років, батько повів його до школи.

І ось хлопчик навчився читати, писати й перегнав у навчанні всіх своїх товаришів.

Якось сидів бей з дружиною в саду, коли це прилетів у сад соловейко й став співати. Бей слухає та й дивується:

– Хто знає, про що розповідає ця пташка у своїй пісні?

А хлопчик, виявляється, розумів пташину мову й говорить своєму батькові:

– Я знаю, про що співає соловейко, та не скажу.

– А чому не скажеш?

– Бо ви розгніваєтесь...

– Ні, сину, не гніватимусь. Говори!

– Соловейко каже, що коли я виросту, то стану падишахом, і ти зливатимеш мені на руки, а мати триматиме рушник.

Почула мати такі слова та й розсердилася:

– Погляньте на цього поганця! Бач, що вигадав! Він буде падишахом, а ми йому прислуговувати мусимо!

– Треба його провчити,– каже вона нишком чоловікові,– щоб затямив нашу науку та шанував батька з матір’ю!

І порадила посадити хлоп’я в човен та й пустити в море.

Так і зробили. Коли це пливе корабель – капітан побачив човна, доганяють – там хлопчик. Взяв його капітан із собою, а невдовзі продав малюка візирові однієї країни.

Росте хлопчик у візира – ні добре йому, ні погано. Аж це кличе якось падишах візира до себе та й каже:

– У мій сад внадилися ворони. Щоднини позлітаються, каркають, ні хвилини спокою від них нема. Але чогось же вони летять саме сюди. От якби це знайшовся хтось такий, що второпав би їхню мову, я того чоловіка нагородив би, ще й дочку свою за нього віддав.

– Гаразд, о падишах! Адже світ великий, а чи й знайдемо таку людину, й вона зрозуміє, що треба тим воронам,– одказав візир та й пішов собі.

Увечері він прийшов додому й за вечерею розповідає дружині пригоду з воронами. А Іскендер, який шанобливо стояв перед візиром, почув їхню розмову та й каже:

– Ефендім, якщо ти мене завтра поведеш до падишаха, я розповім йому, про що лементують ворони.

– Іди геть, лахмітнику! Аякже, саме для твого розуму справа! – накричав на нього візир, але хлопець затявся:

– Не гнівайся, ефендім, а краще спробуй – одведи мене завтра до падишаха.

«А може, він і справді щось петрає»,– думає візир і погоджується.

Минула ніч. Уранці візир веде хлопця до палацу.

– О падишах! Виявляється, пташину мову розуміє оцей хлопець.

Падишах послав Іскендера в сад. А саме в цей час злетілися ворони й почали галасувати. Хлопець послухав їхній лемент та чвари, йде до падишаха й каже:

– О падишах! Я знаю, чому сваряться ворони. То ворон дорікає вороні, що колись, як тут був великий голод, ворона, аби порятуватися самій, покинула пташенят та й полетіла геть, а ворон лишився піклуватися про дітей – годував їх та доглядав. А потім, коли голод минув, ворона прилетіла й хотіла знову сісти в гніздо. От вони й прибули, о падишах, щоб ти їх розсудив.

– Коли так, то гніздо належить тому, хто стеріг його в скрутну годину та дбав про дітей. Ворона не має ніякого права,– поклав падишах.

Іскендер іде в сад, переказує волю падишаха воронам, а ті, ледь почули,– пурх! – та й полетіли.

Побачив це падишах і дуже здивувався, що хлопець такий мудрий. Ото кличе він його до себе й питає:

– Як тебе звати?

– Іскендер,– відповідає той.

Падишахові дуже сподобався розумний хлопчина, він і радий був би виконати свою обіцянку та заручити з ним свою дочку, але ж хлопець ще малий. От і лишає падишах Іскендера у палаці, поки стане парубком.

А Іскендер аж надто захопився навчанням: перечитав, що тільки було, і вже немає в країні ходжі, який зміг би хлопцеві сказати щось нове. Тоді Іскендер просить у падишаха дозволу поїхати в Арабістан, і той погоджується, тільки велить хлопцеві повернутися через три роки. Іскендер приєднується до каравану, що вирушав саме в Арабістан, та й полишає цю країну.

Ось караван прибуває в Арабістан і зупиняється ночувати в одному заїзді. Хлопець пише прохання падишахові Арабістану, аби той дозволив йому повчитися при палаці. Падишах погоджується і дає йому посаду головного ключника.

І ось хлопець досягає свого бажання: читає все, що тільки знаходить в країні Арабістан.

А в цей час сюди прибуває один шахзаде і теж подає падишахові прохання й просить дозволу вчитися. Падишах і його приймає й дає йому посаду начальника варти в палаці.

Цей шахзаде й Іскендер одразу ж подружилися й стали жити, мов брати.

Іскендер повинен був щовечора подавати падишахові та його дочці вечерю, але якось падишах послав його за місто, а вечерю подав шахзаде. Лиш побачив той доньку падишаха, як одразу ж закохався так, ніби в нього було не одне серце, а тисяча. А закохавшися, захворів.

– Що тобі причинилося, побратиме? Ти занеміг? – занепокоївся Іскендер.

– Так, я нездужаю, й сам не знаю, що мені заподіялося,– одказує шахзаде.

– Еге, та ти, либонь, закохався в падишахівну,– здогадується Іскендер.

Шахзаде зніяковів, але не хотів приховувати від побратима своє кохання та

й розповів про все.

– Не журися,– втішає його Іскендер.– Я за тебе свого життя не пожалію. Щось придумаємо.

Іде він на базар, купує у золотаря діамантовий перстень та й приносить падишаховій дочці.

– Падишахівно, цей перстень тобі дарує шахзаде.

А дівчина й питає:

– А нащо він прислав мені такий подарунок?

Іскендер тоді й розповідає, як закохався в неї шахзаде та як занеміг через це.

Розгнівалася падишахівна:

– Не треба мені цього персня! А коли ти ще хоч раз скажеш такі слова, то я передам їх батькові й звелю відрубати тобі голову.

На другий день Іскендер купує намисто й подає його дівчині разом з вечерею, а сам падає в ноги.

– Падишахівно! Будь милосердна: шахзаде ось-ось помре з любові! – благає Іскендер дівчину.

А в неї серце вже й умліває, лиш не зголошується вона взяти подарунок і цього разу.

На третій день Іскендер несе падишахівні вечерю, а потім дістав кинджал, приставляє його собі до горла й каже:

– Падишахівно! Або ти даси мені добру звістку і я віднесу її шахзаде, або ж я заколю себе цим кинджалом.

Злякалася дівчина та й промовляє:

– Гаразд, перекажи йому моє вітання.

Як тільки вона це сказала, веселий Іскендер подався до свого побратима.

– Брате, радісна звістка! Падишахівна щиро кохає тебе! – говорить Іскендер, і шахзаде одразу ж встає з ліжка.

Але на доньку падишаха вже давно позирав син візира, от і починає він сваритися із шахзаде.

Почув падишах їхню сварку та й каже:

– Коли ви не можете помиритися, то бийтеся, як лицарі. Хто переможе, той і одружиться з моєю дочкою.

Погодився шахзаде, але ж знає, що йому не подужати візирового сина. От сів він та й журиться.

А Іскендер дізнався, чому той сумний, та й говорить:

– А хіба ж у тебе побратима немає? Я провчу того візиренка!

На другий день, ще удосвіта, виходять Іскендер та візирів син у поле та й починають боротися. Раз зійшлися, удруге, а втретє Іскендер вхопив візиренка за черес та й кинув його, мов гарбуза, через себе,– так у того голова й репнула.

Приходить Іскендер додому, скидає одіж шахзаде і посилає побратима до падишаха, щоб віддав йому дочку, а сам прощається з товаришем та й їде до свого падишаха. Там він одружується з його донькою, яка чекала юнака аж три роки, і живуть вони щасливо. Тільки не може забути Іскендер, що в нього ж є батьки. Мучився він, мучився, врешті поїхав якось до міста, де колись народився. Приїхав та й зупиняється зі своїм почтом ночувати в батьковому домі.

Коли ж вони повечеряли, батько приносить миску та й зливає синові на руки, а мати тримає рушника.

Як побачив це Іскендер, заплакав, кинувся до батьків, пригорнувся й розповів їм всю пригоду. А потім забрав батьків до себе в палац, і стали вони жити вкупі – весело й любо.

Ось так зійшлися вони докупи. Аби це так усім тим, кого ми любимо!