Розділ 1: з якого дізнаємося, що Пищик був старанним учнем
Жило собі мишенятко. Проте, мишенята різні бувають, і тому я додам: японське мишенятко. Чому японське? Та тому, що жило воно в Японії, на острові Хонсю, в місті Сага й ходило в звичайнісіньку японську школу. Мишенятко (його звали Пищиком) було дуже розумне і з задоволенням вивчало японську мову (а японська мова вона знаєте, яка важка?) . І все було б добре, але… (все хороше колись та закінчується, як морозиво).
Приїхали на острів Хонсю, в місто Сага двоє дуже неприємних котів, та ще й чорного кольору. Звалися вони Давайко та Хапайко. Ці огидні коти працювали в якійсь фірмі (чи то Мафі, чи то Піф-Пафі. Точно не пам’ятаю).
Коти почали заважати мешканцям чудового міста не лише працювати, але й гуляти вулицями. Вони проходу не давали чесним та порядним мишам, а хулігани та ледарі стали їхніми кращими друзями. Адже ці коти були бандитами. Я думаю, ви, напевно, вже зрозуміли. Невідомо, як довго все тривало б, якби не трапилась така історія.
Розділ 2: в якому хулігани на Пищика напали , за ним слідом побігли
Мишенятко Пищик зібралося до школи. Воно взяло портфель, поцілувало маму і вийшло на вулицю.
- Звичайно, найкраща пора року – весна, - розмірковував Пищик, милуючись квітучими деревами сакури (для тих, хто не знає японської, поясню, що "сакура" – це вишня). Світило сонечко, настрій у мишеняти був чудовий і воно заспівало свою улюблену пісеньку:
Квіточки барвисті
заповнили світ,
Та все ж наймиліший –
це сакури цвіт.
Голос у мишеняти був приємний, дзвінкий і тоненький. Навіть соловей не зміг би співати краще.
Але ж відомо, що краса в декого викликає не лише заздрість, а й злість. Цей спів почули Давайко і Хапайко. Вони ж співати не вміли; лише ночами на дахах можна почути дикий вереск і виск, що у них називається співом.
Давайко присвиснув і поцікавився у Хапайка:
- Хто це там пищить?
- Я теж, брате, хотів би побачити цього пискуна, - обізвався той.
І вони відправились на пошуки співака. Далеко йти їм не довелось.
- Дивись, ось він! – штовхнув приятеля Давайко.
- Гидкішого мишеняти я в житті не бачив. такий вже чистенький та прилизаний. Давай зіпсуємо йому зачіску! – сплюнув Хапайко.
- Давай! – з захопленням погодився Хапайко.
Бідне маленьке мишенятко не встигло оглянутися, як на нього накинулись якісь велетні та почали боляче скубти, штовхати і смикати за вуха.
- За що? За що? – зі слізьми на очах запитував їх приголомшений Пищик.
- Було б за що, так і зовсім би прибили, - з реготом відповідали котяри, дуже задоволені своїми вчинками.
Не знаю як, але мишеняті вдалось вирватися. Задихаючись, бігло воно вулицями, а за ним з лайками мчали бандити.
Розділ 3: з якого дізнаємось, як Пищик від котів втік та до школи "Сакура" потрапив
Пищик відчував, що від погоні йому не втекти.
- Куди сховатися? – подумало мишеня й озирнулося. – Перехрестя незнайоме. Вулиця пуста… Як врятуватися?
Крики переслідувачів наближалися. Раптом двері одного будиночка відчинилися і на порозі з’явилось… ні, скоріше, безшумно матеріалізувалось кремезне мишеня.
Воно простягло лапку, Пищик злетів у повітря і приземлився вже у маленькій вітальні, єдиною прикрасою якої була гілочка сакури.
Двері тихо зачинились і, ніби по чародійству, зникли крики, галас та регіт.
- Конничава (добрий день!) – привітався Пищик, який завжди пам’ятав про ввічливість. – Спасибі, шановний…
- Сенсей, - відрекомендувався незнайомець. – Я бачу, що у вас неприємності?
- Так, тобто вже ні, - усміхнувся Пищик, витираючи сльози білосніжною хустинкою, яку мама сьогодні вранці поклала йому до кишені курточки.
- Потрібна допомога? – співчутливо поцікавився Сенсей.
- Та як вам сказати, - зніяковів Пищик, згадуючи про бандитів, які чекали його на вулиці.
- Сенсей, я чую, у нас гість? Чому ти не запрошуєш його зайти? – почувся тихий мелодійний голос.
- Хай (да), Вчителю. Зараз, Вчителю, - швидко відгукнулося кремезне мишеня і вклонилось Пищикові. – Прошу вас, проходьте, будь ласка.
- Я, власне… - почав Пищик і махнув лапкою. – Поки я перебуватиму в цьому домі, коти занудьгують, їм набридне чекати і вони підуть собі геть. (Так вирішив наш герой і пішов слідом за гостинним хазяїном).
- Здається, господар оселі теж любить вишню, як і я, - думав Пищик, розглядаючи чудові ікебани (букети), зібрані з квітів і листя сакури.
- Соке - сан, - сказало мишеня, що називало себе Сенсеєм. Спочатку Пищик розгубився. Потім спіймав погляд мишеняти і теж подивися в тому ж напрямі. В кутку кімнати, на гарному килимі, сидів старенький та кумедний дідок з довгою сивою косою.
- Це – Соке - сан, - повторив Сенсей і вклонився старому. Дідусь тільки моргнув, як Сенсей вже кудись зник.
- Дуже приємно. А мене звуть Пищиком. Дуже вдячний вам за гостинність, - мишеня склало долоні, схилило голову і ледь усміхнулось (тобто зробив все, як вчила матуся).
У цю ж мить в кімнаті знову з’явився Сенсей. Він приніс чашки, чайник і окріп.
- Час провести чайну церемонію, - запросив він Пищика.
Пищик милувався напівпрозорою чашкою, присьорбував жасминовий чай і, непомітно для себе, відверто розказав дідусеві про свою найзаповітнішу мрію.
- Шкода, що я слабке, безпорадне мишеня. Коли б я став таким, як борці сумо (національна японська боротьба). Я б захищав усіх маленьких і безпорадних, допомагав би їм. Але, на жаль!.. Це можливо лише в казці!
Старий усміхався та кивав головою. (Пищик подумав, що ця усмішка нагадує посмішку сфінкса). Нарешті Соке - сан заговорив:
- Я бачу, юначе, що ти чесний, добрий, щирий. Бачу, що в серці твоєму немає того жаху, що перетворює мислячу істоту в черв’яка. Тому я хочу запропонувати тобі ось що: залишайся тут; у нас ти навчишся всьому, про що мрієш. А зараз…
На порозі знову ("Він виникає, як привід", - подумав про себе Пищик) опинився Сенсей.
- Сенсей розповість тобі, куди ти потрапив і чому повинен навчитися, - закінчив старий. Вклонившись, Сенсей, а за ним і Пищик, вислизнули з кімнати.
Розділ 4: в ньому Пищик лягає спати, щоб до ранку сильним стати
Сенсей з Пищиком зайшли до маленької кімнатки.
- Тут ти будеш жити, - пояснив Сенсей.
- А спатиму я де? – витріщив очі Пищик.
- На цьому, - і Сенсей вказав пальцем на тоненьку, потерту ряднинку.
- Мені здається, що у ліжку було б зручніше, - насурменилося мишеня.
- Коти теж на м’якенькому люблять валятися. Тільки сили в них малувато, - посміхнувся Сенсей.
- Нічого собі малувато, - сказав невдоволено Пищик, намацавши здоровенну гулю на голові.
- У порівнянні зі мною, а тим паче, з Вчителем – дуже мало.
- Слухай, а ти не жартуєш? – Пищик зміряв поглядом свого співрозмовника й уточнив: "Мускули в тебе не накачані та й зріст…"
- Дурненький ти ще, - анітрішечки не обидився той. – Нічого, незабаром про все дізнаєшся. Мене можеш називати Скакунець. У вільний час, звичайно. А на заняттях я – Сенсей. Все.
Спокійного тобі відпочинку.
Скакунець пішов. Мишеня розтягнулося на ряднинці та й заснуло.
Розділ 5: з нього дізнаємося, що боротьба неможлива без розуму
Потяглися дні напружених занять. Першу лекцію Пищик згадував майже щодня. Бо тоді його вразила незвичайність почутого.
- Наша школа називається "Сакура", - розповідав Сенсей. – Це школа, де ти пізнаєш себе…
- Я й так добре себе знаю. Знаю, які в мене вуха, вуса і хвіст, - перебив його Пищик.
- Ні, поблажливо заперечив йому Сенсей. – Жодна школа не має двотисячолітньої історії. Повір, наше вчення давно забули б, якби воно не було таким важливим і потрібним. У нас кожен учень навчається не лише думати, але й діяти. Захищати слабких, боротися за справедливість.
- Ой, - захоплено запищало мишеня, - отже я навчуся таких прийомів, що жоден кіт не встоїть!
- Ми навчимо тебе, по-перше, стримувати свої емоції. По-друге, навчимо думати. По-третє, зробимо здоровим та дужим. По-четверте…, - загинав пальці Сенсей, - хоча, досить поки що і перших трьох пунктів.
…Заняттям ні кінця, ні краю не було видно. Нарешті Пищик почав займатися з самим Вчителем. Вони вивчали боротьбу тайбо, школу "скорпіона" – самозахист без зброї. Ніщо не могло суперничати з нею за кількостю прийомів і знання нервових вузлів тіла будь-якої істоти. У порівнянні з нею карате та айкі-до були дитячими іграшками.
Пищик виявився здібним учнем. Правда, перемогти Сенсея йому ніяк не вдавалося. А вже в порівнянні з Вчителем Соке…
Вимогливі викладачі повторювали Пищикові, що лише багатолітні щоденні тренування вироблять… Що вони вироблять, Пищик ніяк не міг запам’ятати. Замислювався лише над одним: "Це що ж, Вчитель Соке безперервно, всі 2000 років тренувався кожного дня? Чи це просто красива легенеда?"
Розділ 6: в ньому Соке дає завдання Пищикові пройти випробування
Нарешті Вчитель сказав:
- Прийшов час випробування.
- Іспит складати треба? – поцікавився Пищик.
- Ні, - похитав головою Вчитель. – Тебе життя випробує.
- Як це? – не зрозумів Пищик.
- Завтра ти підеш з цього дому.
- Ви мене виганяєте?
- Сенсей говорить, що ти – його найкращий учень. А я полюбив тебе, як онука. Невже ми можемо вигнати тебе? Пробач, ти тепер повинен навчитися жити без сторонньої допомоги і без чужих порад.
- Чи зможу я? – малого мишенятка охопили тривога і сумнів…
Розділ 7: в ньому не буде ніяких загадок, а Пищик наведе порядок
Ось який він молодець, тут і казочці кінець.
…Стоячи на ганку, Пищик озирнувся. Що це? Рідне місто помітно змінилось. Будинки стояли похмурі, темні. Замість квітучих вишневих дерев – пеньки. Навіть небо ніби опустилось і, замість блакитного, стало сірим.
- Цікаво, куди зникли жителі міста?
- Так-так-так! Нарешті ми зустрілись! – почувся чийсь огидний няв і Пищик побачив перед собою двох давніх знайомих – котів.
- Довго ж ми тебе шукали! – горлав Давайко, пританцьовуючи та кривляючись.
- Ну, нарешті зустрілись! Стережись, малеча! – заволав Хапайко та почав засукувати рукава барвистої сорочки.
- Можливо, ви мене з кимось переплутали? – поцікавився Пищик. – Я вам нічого поганого не робив.
- Ще й як зробив, - люто скривився Давайко й стиснув кулаки.
- Ми підкорили собі всіх. Нас усі бояться, - захрипів Хапайко. – Лише ти уник наших лап. Тепер, коли ми зламаємо тебе, то станемо всевладними господарями міста.
- Так ось ви які, злодії! Стережіться! – широко розкрило очі мишенятко.
- Ха-ха! Він загрожує нам! – майже ласкаво мурликнув Давайко. – Незабаром він про це пожалкує! – рявкнув він, йдучи в атаку.
Пищик глибоко зітхнув, майже невловимо відхилився вбік і… Кулак Хапайка врізався в залізну огорожу. Тишу розірвав жалісний котячий вереск.
- Фу–у–ух! – повз голову мишеняти просвистів величезний товстезний ланцюг. Це Давайко замахнувся ланцюгом і зразу відчув, як у коліно йому начебто встромили ножа. Потім щось вивернуло йому ногу, він відчув ривок, а в очах запалали білі, рожеві та блакитні зорі. Вони беззвучно зірвалися і … погасли.
Коли Хапайко озирнувся, то побачив у пилюці свого непереможного приятеля. Здивувавшись, він зализав розпухлий кулак і вихопив з кишені величезний пістолет. Але мишеня не чекало пострілу. Воно прослизнуло у кота під лапою, блокувало її, а потім його маленький стрімкий кулак розчавив ніс хулігана, як тістечко.
Плачучи, Хапайко почав жалібно нявчати:
- Мишенятко, любесеньке, відпусти! Ми більш не будемо. Ми станемо дуже-дуже чемними.
Пищик посміхнувся:
- Не бійся. Я вас не чіпатиму. Лише обіцяйте, що ніколи не кривдитимете слабких та беззахисних.
- Обіцяю, обіцяю! – зашморгав носом Хапайко. – А як же Давайко?
- Ти його виховуй. Власним прикладом, - намагаючись говорити голосом Вчителя, порадив Пищик.
***
З того часу мешканці чудового міста Сага, ніколи не бачили двох бандитів – Давайка та Хапайка. Кажуть, ніби коти так злякались Пищика, що відтоді перестали хуліганити і пішли працювати на птахоферму – діставати курчат з інкубатора. А проте, можливо, й не на птахоферму, а в цирк – клоунами, розважати дітей. Та це не важливо.
Важливо інше: коти стали зовсім іншими і не заважають спокійно жити чесним людям.
А Пищик виріс і став пілотом. Він літає високо-високо на своєму літаку та дивиться згори: чи не кривдить хтось слабких та беззахисних. Чи не потрібна комусь допомога?
Та ось він летить, бачите?