Давно колись жив собі син, дуже вірний своєму батькові. Та з діда-прадіда був у тій стороні звичай відносити в гори й залишати там батька або матір, коли їм сповниться шістдесят років. За недотримання того звичаю місцевий вельможа жорстоко карав.
І от настав час і цьому синові нести батька в гори, бо сповнилося йому шістдесят.
– Тату, простіть мене! – благав крізь сльози син, вирушаючи в дорогу з батьком на спині.
Довелося йти крізь темний ліс і бамбукові зарості.
Син помітив, що батько раз у раз ламає гілки з дерев, і захвилювався:
– Тату, навіщо ви це робите?
– Щоб ти дорогу назад знайшов і щасливо повернувся додому.
«Який жорстокий звичай! Як же мені покинути такого доброго батька?» – подумав син і знову заплакав.
– Не плач, сину, не плач! Мені теж довелося віднести твого діда у гори. Не докоряй собі, ти ні в чому не винен. Це вельможа підтримує такий поганий звичай.
Син засмутився іще більше, а потім сказав:
– А чому це я повинен лишати вас, тату, в горах? Я нізащо цього не зроблю, навіть якщо мене чекає найстрашніша кара.
Як сказав, так і зробив: повернувся додому разом із батьком. А щоб люди не знали, заховав його у погребі за хатою і потай носив йому їсти.
Одного разу вельможа звелів своїм підлеглим сплести з попелу мотузку. Та хоч як люди сушили собі тим голови, нічого не могли придумати. Добрий син теж не знав, що робити, і звернувся за порадою до батька.
– Це ж так просто! – відповів той.– Спочатку треба сплести мотузку, а потім покласти на дошку і спалити.
Син вчинив так, як сказав батько, і приніс вельможі мотузку з попелу.
– О, чудово придумано! – похвалив вельможа.
Іншого разу вельможа передав хлопцеві гладко обстругану палицю і звелів визначити, з якого боку був корінь.
Хлопець думав-гадав, у розумних людей розпитував, та все марно. Тоді звернувся за порадою до батька.
– Це ж так просто! – відповів батько.– Кинь палицю у воду, і гам, де вона зануриться глибше, буде корінь.
Син поспішив до вельможі, а той питає його:
– Ну як, здогадався?
– Здогадався. Треба кинути палицю у воду, і там, де вона зануриться глибше, буде корінь.
– Правильно. Ти розумний хлопець. Наостанок дам тобі ще одне завдання,– сказав вельможа і велів зробити барабан, який гудів би сам по собі.
«Ох і важке завдання!» – подумав хлопець і подався до батька.
– Це ж так просто! – відповів батько. – Принеси з лісу бджолиний рій і купи у кушніра дві шкури.
Син зробив так, як звелів батько: приніс з лісу бджолиний рій і купив у кушніра дві. шкури. Батько зшив барабан і впустив усередину бджіл. Від легенького дотику пальцями бджоли починали гудіти, а разом з ними й барабан.
Зраділий хлопець поніс барабан вельможі.
– Вельможний пане, я зробив барабан, що гуде сам по собі.
– Ану покажи!
Вельможа взяв у руки цей інструмент – бджоли загули, а разом з ними і барабан.
– Чудово придумано! – похвалив вельможа. – А тепер проси будь-яку винагороду. Тільки спочатку скажи, як ти додумався розв’язати такі складні завдання.
– Мене навчив цього старий батько, що переховується у погребі,– щиро признався хлопець.
– Невже старі люди такі розумні? – здивувався вельможа. – Коли так, то віднині я не вимагатиму, щоб їх відносили помирати в гори.
Кажуть, що той син повернувся додому із щедрими подарунками.