Жив собі дбайливий півник. Якось, шукаючи чогось їстівного, порпався він на смітнику і знайшов діамантовий кришталик. Схопив того діаманта в дзьоба та й побіг. І все було б гаразд, якби не побачив його один чоловік.
– Агей, півнику, що в тебе в дзьобику? – спитав.
– Діамантовий кришталик.
Почув ці слова чоловік, схопив півника і відібрав діаманта. Бідолаха – в плач:
– Ку-ку-рі-ку, віддай мого діаманта, віддай мою прикрасу,– залементував півник і побіг за чоловіком.
Але той спокійно зайшов до себе на подвір’я, зачинив браму та ще й замкнув її зсередини.
Півник залопотів крильми, вискочив на покрівлю й загорлав ще дужче:
– Ку-ку-рі-ку, віддай мого діаманта! Кукуріку, віддай мою прикрасу!
Розсердився чоловік, схопив його й кинув до вулика.
– Хто це посмів без дозволу зайти до нашої хати? – заметушилися й кинулися до півника бджоли, а той їм:
Бджоли, бджоли, бджоленята,
Нуте мені під крилята!
Відомстіть тому злодюзі,
Хай дістане по заслузі.
Бджоли всі до одної позалазили півникові під крила. Він знову вилетів на покрівлю й загорлав: «Ку-ку-рі-ку!» А бджоли як повилітають та як повпинаються в того чоловіка – жалять, куди попало. А півник не вгаває:
– Ку-ку-рі-ку, віддай мого діаманта, ку-ку-рі-ку, віддай мою прикрасу!
А бджоли знай жалять чоловіка, спасу йому нема. Нарешті той не витримав і зарепетував:
– Недобре я вчинив, тепер каюся, каюся!
– Коли каєшся, то віддай мого діаманта! – стояв на своєму півник.
– Півнику, твій діамант у мене в хаті, піди забери його,– став благати чоловік.
Узяв півник свого діаманта й гукнув:
Бджоли, бджоли, бджоленята,
Нуте мені під крилята!
Бджоли вмить його послухались.
Півник відібрав свого діаманта, відпустив бджіл, і ті полетіли до свого вулика.