Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Песинський, Жабинський, Сухинський і золотокучеряві сини цариці (українська народна казка)

Казки про:
1375

Песинський, Жабинський, Сухинський і золотокучеряві сини цариці (українська народна казка) Був собі чоловік та жінка, і мали собі три дочки. І такі були вони погані, що гидко й скіпками їх узяти, а найменша – то така гидка, така гидка – шкварклива, низенька, бровата, губата, вирячкувата...

Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плавав царевич. Одна каже:

– Це бог плавав.

– Де там тобі бог? То цар плавав,– каже друга.

– Ох, ні, сестрички. Це плаває царевич,– каже третя.

Старша каже:

– Коли б мене той бог узяв, то, скільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним окрайчиком хліба.

– Коли б мене,– каже друга,– цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.

– Коли б мене,– каже третя,– той царевич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.

Почув це царевич, під'їхав та й каже:

– Здорові були, дівчата! Боже поможи!

– Здорові, спасибі!

– А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?

– А там,– кажуть,– ми живемо, де зима з літом стрічається.

Він собі думав, думав та й питає:

– Як же,– каже,– це так?

– Та так: зима ковзається, а літо качається.

Приїхав він додому, сів і думає:

– Де ж це зима з літом зустрічається? Поїду пошукаю!

Осідлав коня поїхав.

їде та й їде, коли дивиться – аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то, бачиться, та зима з літом! – думає він собі.– Ану я зайду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю людей».

Зайшов він в ту хату, аж сидять двоє дівчат. Він пдздоровкався, а дівчата побачили, пізнали його та й кажуть одна до другої:

– Оце,– каже,– сестричко, певно, прийшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати?

А та сидить на печі та й не чує і не бачить.

– А що, дядьку,– питає царевич чоловіка,– де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.

– Де ж таки! Щоб цар та прийшов до мужика дочки сватати? Це ви,– каже,– з мене смієтесь.

– Ні, покажи, покажи!

291
– Ось,– каже,– дві та ще одна на печі. Устань лише, Маргарите!

Вона встала з печі.

– Оце,– каже царевич,– моя буде! Будеш тепер моїм тестем.

Узяв її з собою, привів додому, зараз повінчався. Прожили вони удвох днів з п'ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об'їжджати царство своє. От він, від'їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):

– Гляди ж,– каже,– щоб ти мені догледіла жінки моєї.

Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з'явилась у цариці дитина. Та баба зав'язала цариці очі, відібрала золотокучерявого сина, вкинула його в криничку, а їй підкинула собачку.

Іде царевич, а та баба його й стрічає:

– Казала ваша жінка: «Приведу золотокучерявих синів»,– а вона песинського привела.

– Нехай,– каже,– буде!

Пожив він дома ще п'ятнадцять днів. Від'їжджає царевич знов на службу і знов загадує бабі:

– Гляди ж,– каже,– тепереньки, що вона приведе!

Поїхав царевич на службу. У цариці знов з'явилася дитина. Баба їй очі зав'язала, сина золотокучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.

Їде царевич додому, а вона й стрічає:

– Казала ваша жінка: «Буду синів-золотокучерявців водити»,– а тепер привела жабинського.

– Нехай,– каже,– і це буде.

Пожив він трохи ще з нею. їде той царевич знов своє царство оглядати й наказує бабі:

– Гляди ж, бабо, до третього разу що буде!

Прийшов час, привела цариця сина-золотокучерявого, а баба кинула його в криницю, а їй підкинула дитину суху-суху та погану.

Приїздить царевич, а баба його стрічав:

– Казала ваша жінка: «Буду синів-золотокучерявців водити»,– аж вона привела одного песинського, другого жабинського, а третього сухинського.

Прийшов той царевич, подивився на ту дитину,– аж воно сухе-сухе та погане таке,– лишечко...

Збирав царевич усіх своїх начальників і радяться вони, що їй зробити за таких кучерявих синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляймо», а четвертий каже: «Ні, заб'ємо її у смоляну бочку та й пустимо на воду».

От вони взяли зробили смоляну бочку, положили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся песинський і заворушився – обперся в дно ногами – воно й вискочило. Повилазили всі на берег – ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море песинський, жабинський і сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.

їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.

– Заїдьте, братці, до мене наїстись і напитися і на мов диво подивитися.

Заїхали ті чумаки. Вона їх нагодувала, напоїла й каже:

– їдьте цим мостом, куди вам треба; вам ніякої пригоди не буде.

Поїхали вони через той міст, а песинський і біжить за ними віддалік! Стрічав їх цар і питається:

– Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.

– Е,– кажуть,– ми бачили диво! Наверх Лебедина та поставила горниці вдова; а в тієї вдови та е три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський. Оце вони,– каже,– зробили міст аж сюди.

– Певно, моя жінка,– каже царевич.

Виходить його баба-послужанка та й каже:

– Царевичу! Десь та не десь та така яблунька е – срібне яблучко, золоте яблучко. Як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.

Той собачка як побіжить, вислухавши це, викопав ту яблуньку, приніс додому й посадив коло вікна. Приїхав царевич туди – аж нема яблуньки: збрехала баба.

їдуть знов чумаки. Та вдова й просить їх до себе.

– Зайдіть,–каже,– чумаченьки, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися, а хто питатиме, то й людям розкажете.

Наїлись вони, напились і поїхали через той міст, а собачка за ними побіг. Переїхали вони міст. Стрічає їх царевич.

– Ви, братця, далеко їжджали, яке диво видали, скажіть і мені.

– Е,– кажуть,– ми бачили диво! Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконця росте – золоте яблучко, срібне яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.

Вийшла баба-послужниця та й каже:

– Царевичу! Десь та не десь та такий кабан є – іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, позад його жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню везуть.

Собачка почув, побіг по свого брата сухинського, узяв брата, пішли піймали кабана, привели додому. Покіль царевич поїхав, то вони вже й прикували його. Поїхав царевич – нема кабана: збрехала баба.

їдуть ізнов чумаки. Та вдова знов їх просить:

– Заїдьте наїстись, напитися та й на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям похвалиться.

Вони заїхали, наїлись, напились, проводжає вона й каже:

– їдьте цим мостом; вам ніякої пригоди не буде, і ви доїдете, куди вам треба.

їдуть вони, а собачка за ними біжить.

Стрічає їх цар:

– А що,– каже,– братця, ви далеко їжджали, яке диво видали, скажіть і мені.

– Е,– кажуть,– ми бачили диво! Ще такого дива ніхто не бачив. Наверх Лебедина та побудувала горниці вдова, а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконечка росте – срібне яблучко, золоте яблучко, як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Такий кабан стоїть, що іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню возять. Там,– кажуть,– так багато скирт стоїть! Скільки ми по світу їздили, та ще не бачили так багато хліба, як там.

Виходить із хати баба-служанка й каже:

– Царевичу! Десь та не десь та така криничка є, а в тій криниці та три сини золотокучеряві. Якби ви, царевичу, поїхали та собі їх дістали.

Той собачка почув та побіг додому, забрав своїх братів та й побіг до криниці. Прибігли вони до криниці, сів жабинський під лядою, а песинський і сухинський зробили яблучко з льоду – та й качаються. От із криниці й вискакують три хлопчики тілом біленькі, личеньком рум'яненькі й золоті кучерки в'ються; а жабинський – ліг та й зачепив лядою – ті золотокучерики й остались. Забрали вони тих золотокучериків за руки й повели їх до матері. Привели додому – мати зраділа, як побачила й пізнала їх. Поїхав царевич – уже не застав: обдурила проклята баба.

їдуть знов чумаки. Та вдова й каже їм:

– Заїдьте до мене, чумаченьки, наїстись і напитися і на мов диво подивитися. Хто спитав, то й людям розкажете.

Наїлись вони, напились і поїхали через той міст. Аж стрічає їх царевич і питає:

– Ви, братця, далеко їжджали, яке диво видали, скажіть і мені.

– Е,– кажуть,– ми бачили диво так диво! Скільки не їздили, скільки не ходили, а ще такого дива ніде не бачили. Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський, і коло хати стоїть яблунька – срібне яблучко, золоте яблучко, як ударить яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Стоїть кабан на ланцюзі, іклами оре, вухами сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, готове в клуню возять. Привели від кринички трьох золотокучерявих синів, тілом біленьких, личком рум'яненьких...

– Ах,– каже царевич,– це ж моя жінка.

Виходить баба, а він і каже:

– Почім би ти, бабо, знала, якби ти їх не ховала в криницю? Песинських, жабинських, сухинських моїй жінці попідкидала.

Бачить баба вже тоді, що не обдурить царевича, та й каже:

– Правда, царевичу!

Загадав той царевич, щоб ту бабу прив'язали до коня та й пустили в поле, а сам поїхав через той міст до своєї жінки та там і живе.