Жив на світі бідний чоловік, який мав у хаті лише купу дітей і стару-престару матір. Якось мати заслабла й померла. Бідний пішов до попа і каже:
– Панотчику, умерла моя мама. Поховайте її...
– Поховаю, але наперед заплати триста лей.
– Панотчику, не маю коло душі нічого. Змилуйтеся...
– Не можу.
– Та що мені робити? – бідкається чоловік.
– Викопай вночі яму і поховай сам.
– Най буде, панотче, раз ви кажете...
Бідний почухав потилицю й вернувся додому. А коли настала ніч, узяв рискаль, пішов за село і почав копати. Копав, скільки копав, а раптом – зирк! – натрапив рискалем на щось дуже тверде. То було відро. Чоловік помалу витягнув його і очам не повірив: у відрі блищало при місяці золото! Бідний більше не копав. Узяв відро і – гайда додому.
На другий день прихопив жменьку золота і пішов знову до попа. Поклав золото на стіл:
– Поховайте, отче, мою маму...
Піп закліпав очима й спитав:
– Звідки маєш золото?
– Вночі копав яму й викопав скарб.
– Ти щасливий чоловік!
Піп поховав біднякову матір. А вночі убрався в баранячу шкіру, вимазався сажею, припасував собі до чола роги й пішов до бідняка. Став під дверима й заревів:
– Нащо викопав мій скарб і розтринькуєш його? Ану, винеси мені відро із золотом, бо я тебе задушу!
– А ти хто такий? – почулося з горища.
Піп думав, що то бідний з переляку забрався на стрих. І сказав:
– Я нечестивий!
– О, дуже файно! Ходи з нами...– втішилися чорти, що були на горищі. Вискочили, схопили попа й затятли до пекла.